Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
31 серпня — 3 вересня шукайте нас в Українському домі!
kn vyst
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Беріть участь!

< -Інші статті цього ж автора

Розвідувальна, контррозвідувальна та диверсійна діяльність Служби безпеки ОУН (б) – спецслужби Українського підпілля другій половині 40-х і на початку 50-х років XX століття
У післявоєнний період, як і за часів Другої світової війни, у роботі Служби безпеки ОУН (б) завдання розвідки й контррозвідки тісно перепліталися.


Збір розвідувальної інформації слугував основною передумовою вироблення тактики протидії політиці офіційного режиму та протидіям його силових структур.

Провідними напрямами розвідувальної роботи у цей період були:

збір відомостей про заходи радянської влади з метою організації акцій з їх зриву, а також забезпечення життєдіяльності підпілля;

здобуття інформації про організацію, сили і засоби, дії органів і військ органів внутрішніх справ та органів державної безпеки, інших радянських військових та воєнізованих формувань;

накопичення інформації про адміністративно-політичний устрій, військовий та економічний потенціал СРСР.

Головним організатором розвідувально-інформаційної роботи виступала Служба безпеки, на що, зокрема, вказували функціонери підпілля різного рівня. За свідчення районного референта Служби безпеки І. Кривуцького «Служба безпеки займалася збором інформації по всіх без виключення питаннях на території району своїх дій. Інформація збиралася про війська, про діяльність місцевої влади, про настрої серед населення, про поточні події і по всіх інших питаннях».

Головною передумовою ефективності розвідки було створення розгалуженої мережі інформаторів за територіальною та об’єктивною ознаками.

Про активізацію саме цієї діяльності Служби безпеки помітив і супротивник. В орієнтуванні НКВС УРСР начальникам УНКВС на Західноукраїнських землях від липня 1945 року зверталася увага на посилення розвідувальних позицій ОУН у містах та районних центрах, районних радянських закладах, військових комісаріатах, винищувальних батальйонах, на об’єктах зв’язку. Насиченість території розвідувально-інформаційною мережею Служби безпеки підкреслювалася і при аналізі оперативної обстановки наприкінці 1940-х років.

Характерним прикладом бойової акції повстанців, успіх якої багато в чому обумовлювався попередньою розвідкою Служби безпеки із залученням джерел з місцевого населення є випадок, що стався 5 січня 1946 року в селі Буряківці Тлустянського району Тернопільської області, де до засідки УПА за участю 18-ти повстанців підрозділу «Савви» під командуванням районного референта Служби безпеки «Гонти» потрапила оперативно-військова група місцевого райвідділу НКВС у складі 25-ти осіб.

НКВС-сників закидали гранатами й розстріляли з кулеметів зі заздалегідь обраної вигідної позиції. П’ятеро, у тому числі начальник райвідділу майор Слєпцов (росіянин), потрапили у полон. Жоден із місцевих мешканців не повідомив про інцидент та не допоміг у розслідуванні.

У цьому селі вели розвідувальну роботу на користь Служби безпеки голова сільради Д., розвідниця «Калина», 12-ть сільчанок входило до «Жіночої сітки» підпілля, 9 підлітків входили до «молодіжної сітки ОУН».

Якщо до 1946 року наголос робився на масовості учасників розвідувально-інформаційної мережі, то надалі, внаслідок численного викриття агентури підпілля радянськими органами від цього принципу відмовилися, роблячи ставку на відданість, кваліфікованість та реальні розвідувальні можливості інформаторів (наприклад, передбачалося у кожному селі мати одного надійного, перевіреного в роботі агента, який би організовував роботу низових інформаторів). Інформаторів надрайонних референту Служби безпеки рекомендувалося знаходити серед службовців, інженерно-технічних кадрів, викладачів і студентів вищих навчальних закладів, священників з метою здобуття відомостей про заходи обласних і районних партійно-радянських та правоохоронних органів, про стан військово-промислових і транспортних об’єктів.

Разом зі «штатними» інформаторами ведення розвідки вважалося справою кожного без виключення учасника руху опору. На це, зокрема, вказувалося в Інструкції карпатського крайового провідника «Роберта» (1946 рік) нижчим проводам «кожного підпільника необхідно зобов’язати вивчати хід демобілізації Радянської армії, дислокацію військ на Західноукраїнських землях, стан військових перевезень, політичне й економічне становище регіону тощо».

В іншому інструктивному документі ОУН у відношенні до кадрів ОУН йшлося: «Інформаторами можуть і повинні бути всі члени районних і вищих проводів». Їх рекомендувалося навчати методам збору, зберігання та передачі інформації за належністю.

Служба безпеки розрізняла два основних типи інформаторів:

«принагідні», тобто особи, які випадково мали змогу спостерігати певні події або дізнаватися про щось важливе від учасників підпілля чи інших осіб. До них відносили кущових та рядових членів ОУН, боївкарів;

«вишколені», тобто спеціально підготовлені особи чи підпільники, які отримали цілеспрямовані вказівки щодо збору інформації.

Керівництво ОУН постійно закликало місцевих мешканців до активної співпраці з підпіллям у розвідувальній сфері «Перший найважливіший обов’язок українського селянства і всіх українських патріотів» — йшлося у листівці ОУН «Українські селяни-колгоспники!» від вересня 1950 року, «дати якнайширшу підтримку революційному підпіллю, це значить підтримати підпілля людьми, квартирами, інформацією. При такій підтримці підпілля зможе цілком успішно розгортати свою роботу».

Оскільки основною базою руху опору була сільська місцевість, то основу розвідувальної мережі становили інформатори в «кущах». В інструкції для кущової інформаційної мережі в Станіславській області у травні 1946 року зазначалося, що вона складається з кущового інформатора (фактично — резидента), його заступника та 2-3 інформаторів. Рекомендована щільність інформаторів – по одному на 100 сільських мешканців. Інформатори зобов’язувалися постачати правдиві, точні відомості не рідше двох разів на тиждень та суворо дотримуватися конспірації.

У 8-ми районах Волинської області за 21 січня – 21 березня 1947 року для роботи на користь Служби безпеки було завербовано 13 осіб. Вся мережа складалася з 60 «інформаційних пунктів», з яких на ідейному грунті співпрацювало 43, на основі залежності від компрометуючих матеріалів – 17.

Загальна кількість інформаторів порівняно з періодом з 25 листопада 1946 року практично не змінилася (тоді їх нараховувалось 59, а завербовано було 10 осіб). Це свідчить про ефективну роботу з відновлення розвідувальних позицій навіть за умов масових оперативно-військових ударів супротивника.

Курс на творення організаційних позицій підпілля у містах безпосередньо позначився і на розвідувальній роботі. Факти існування міських розвідувальних осередків підпілля наводилися, зокрема, на нараді керівників обкомів партії, УМВС, УМДБ західних областей та командувачів військових округів з питань боротьби з українськими націоналістами (1 квітня 1946 року). Наприклад, у Луцьку, зазначав начальник Волинського УМДБ, Служба безпеки створила розвідувально-терористичну групу, учасники якої намагалися перлюструвати кореспонденцію обкомів партії і комсомолу, правоохоронних органів, здобувати чекістські документи щодо боротьби з ОУН. У Ковелі подібний осередок збирав інформацію для інших підпільних організацій, через агентуру в міськвиконкомі здобував бланки для відряджень.

Ефективну розвідувальну мережу серед інтелігенції Львова створив крайовий провідник Зиновій Тершаковець. Робота в містах створювала можливості для вилучення інформації й технічним шляхом. Так, у 1947 році зв’язковий Служби безпеки надрайонного проводу М.Чайка працюючи наглядачем телефонної лінії контори зв’язку, вів підслуховування розмов по лініях міського та районного відділів МДБ, обласних радянських органів. Інструкція Рогатинського над районного провідника «Марка» від 2 квітня 1949 року орієнтувала на придбання джерел інформації у містах, навчання їх методам розвідки і конспірації з метою збору відомостей про офіційні заклади.

Про важливість насадження інформаторів на вузлових залізничних станціях йшлося у нотатках до «Дажбогу» й тактичній інструкції на 1946 рік Коломийського окружного провідника Р.Качуровського («Бориса»).

Була видана спеціальна інструкція щодо розвідки в умовах міста «Ігумен», розроблена Р.Шухевичем. Вона передбачала збір та узагальнення відомостей за такими рубриками:

загальна характеристика міста (кількість населення, його національний склад, наявність військових частин, промислових об’єктів, правоохоронних органів, промислових підприємств, стан шляхів сполучень);

ставлення населення до влади, національних меншин, міжнародних подій, ідей націоналістичного руху;

військові частини, їх озброєння, рівень підготовки, настрої вояків;

правоохоронні органи;

партійні та комсомольські органи;

стан промисловості, транспорту, соціальні умови життя робітників;

культура, побут, релігійна сфера;

становище окремих груп населення (жінок, молоді тощо).

Важливе місце в розвідувальній діяльності Служби безпеки відводилася молодіжним організаціям.

У відповідній програмі підготовки юнака до вступу в ОУН серйозне місце посідало навчання методам конспірації, розвідки (вже з шостого заняття), у тому числі порядку укладення письмових звітів про діяльність органів влади, правоохоронних органів, списків «східняків», бійців винищу батальйонів, «явних вислужників» режиму, 70 відсотків часу відводилось практичним заняттям.

Вже наприкінці травня 1947 року, наприклад, у Львові та селах області діяла низка молодіжних організацій, учасники яких виконували функції розвідників і зв’язкових. Наприклад. Одна з десятикласниць м. Яворова, вела спостереження за районними відділами МВС і МДБ, військомматом, військовими частинами, а розвідувальні звіти направляла до підпілля. Молодіжна «Організація бійців за волю України» мала розвідувально-терористичну референтуру на чолі з А.Олейником («Юльком»), вела розвідку по військах.

Збір інформації для молодіжного резерву ОУН був, водночас, і школою перевірки на відданість, підготовки до більш складних завдань.

Для ведення розвідки використовувалася робота на Сході та з вихідцями зі східних областей України, інших регіонів СРСР. Серед них рекомендувалося встановлювати агентурні відносини з військовослужбовцями строкової служби, інженерно-технічними працівниками, співробітниками пошт і телеграфів, вчителями. Розроблялися спеціальні питальники («квестіонари») щодо становища у східних областях України, інших регіонах України.

В одному з таких квестіонарів, що належав Рогатинському надрайонному провіднику О.Демському («Шувар») передбачалося з’ясувати дислокацію військових частин, засобів ППО, аеродромів, портів, стратегічних шляхів тощо.

За відомостями, зібраними окружними й надрайонними проводами, планувалося підготувати спеціальний довідник щодо східних і південних областей УРСР. За змістом він повинен був містити розділи з історії, географії, етнографії, соціально-економічної ситуації, ментальності населення, про міста з населенням понад 50 тис. чоловік.

Осередки підпілля проявили значну активність у справі розвідки на Сході. Так, 26 грудня 1949 року у селі П’ятричани, Орининського району Кам’янець-Подільської області при обшуку бункера співробітниками МДБ місцецевого окружного проводу ОУН вилучені надбані його розвідниками відомості про економічне і суспільне життя Ворошиловградської та Запорізької областей, окремих місцевостей Російської Федерації та Казахстану. Інформація призначалася для Проводу ОУН.

Окремо слід зазначити про творення розвідувальних позицій Служби безпеки у середовищі радянських силових структур. Джерела набувалися або використовувалися «втемну» серед молодшого командного складу армії, співробітників міліції. Відомо, наприклад, про вербування есбістами Калузького окружного проводу молодшого офіцера військкомату, армійського капітана тощо. Про інтереси розвідки підпілля щодо Збройних сил (1948 рік) свідчать питання до офіцера-танкіста (брата підпільника): організаційно-штатна структура дивізії, моральний стан солдатів строкової служби, діяльність партійно-політичних органів та особливих відділів.

Збиралися відомості і про вищий командний склад армії.

Відомо, наприклад, що референт Служби безпеки Тлумацького районного проводу «Шугай» докладав зусиль для встановлення адреси у Станіславі командувача 38-ї армії генерал-полковника К.Москаленка для організації комунікату.

Що стосується співробітників правоохоронних органів, то тут оперативні джерела намагалися знайти насамперед серед дільничих міліціонерів з місцевих уродженців. Їм відпрацьовувалося завдання інформувати про чисельність, дислокацію, озброєння, плани операцій військ, порядок охорони промислових об’єктів, особовий склад правоохоронних органів, їх агентуру, дезінформації супротивника.

Відомо, наприклад, про вербування референтом Служби безпеки Надвірнянського надрайонного проводу «Довбушем» двох міліціонерів.

Збиралася інформація й про радянський оборонний потенціал.

Вивчалися питання:

хід демобілізації Радянської армії, дислокація і озброєння військ у Західній Україні;

стан комунікацій, шляхів західного напрямку;

будівництво авіабаз;

мобілізаційна система, військова підготовка населення, його моральний стан;

промисловість (насамперед, стратегічна), стратегічні запаси тощо.

Інструкція зі збору відомостей про боєготовність СРСР скеровувала збір даних про бойову техніку і озброєння, мобілізаційну систему, військову промисловість, шляхи сполучення. На Тернопільщині органами МДБ було вилучено «Інформаційний звіт про війська Радянської армії», складений на основі розвідувальних даних ОУН про маневри військ влітку 1949 року.

У 1950 році Службою безпеки було створено «Інформаційну службу». Відповідні вказівки містилися в інструкціях «Оса»та «Муха». Передбачалося, що кожен референт Служби безпеки від районного включно повинен насадити широку інформаційну мережу в населених пунктах, державних закладах, підприємствах, збирати дані про політичний, економічний, стан, військовий потенціал, правоохоронні органи.

Ця «Інформаційна служба» працювала досить ефективно. Про це свідчить здобута велика кількість розвідувальних зведень щодо обороноздатності СРСР, причому чимало даних не стосувалися безпосередньо України.

У референта Служби безпеки «Мартина» зберігалися відомості про військові частини у Карело-Фінській РСР. У боївці «Дубка» (Львівщина) зберігалася розвідувальна інформація про кавалерійську дивізію Забайкальського військового округу. У 1952 році у Рогатинського окружного провідника «Вишні» були дані про самохідно-артилерійський полк 7-ї механізованої дивізії в Порт-Артурі.

Занепад розвідувально-інформаційної роботи припадає на припинення існування підпілля як широкої організованої сили. Розвідка у цей період вже не могла спиратися на розгалужену мережу осередків руху опору та Служби безпеки.

За повідомленням Тлумацького районного провідника «Козака» у квітні 1951 року, на його терені з 30 сіл у 23-х представники підпілля припинили свою роботу й не підтримують зв’язки з проводом.

Розвідувальна робота супроводжувалася підготовкою відповідної інформаційно-аналітичної документації. Така документація була досить різноманітною.

Наприклад, у керівника Львівського крайового проводу (колишнього референта Служби безпеки), у 1952 році Є.Пришляка були: книга обліку агентури, інструкції з навчання агентів Служби безпеки, збору розвідувальної інформації в східних областях України, вказівки зі збереження таємної документації тощо. Загалом, у післявоєнний період з конспіративних міркувань обсяг службового діловодства обмежується.

У відповідних тактичних вказівках підпілля (1949 рік) у частині, що стосувалася завдань Служби безпеки, йшлося і про необхідність скорочення діловодства. Так, інструкція «Бджола» вимагала обмежити подання звітів з надрайонів до окружних проводів одним на квартал.

За словами колишнього референта Служби безпеки Коломийського надрайонного проводу М.Бейчика (1948 рік), до укладання звітів висувалися такі вимоги. Вони повинні бути всебічними, із обов’язковим розвідувальним навантаженням. Остаточно звіти формували організаційні референти проводів, після чого вони зосереджувалися у Центральному проводі.

Однією з основних форм розвідувальних зведень були «військово-інформаційні звіти» («військові звіти», «формуляри військового звіту»). Районні, надрайонні та окружні провідники повинні були надсилати їх щомісячно до вищих проводів.

Формуляр «військового звіту» містив такі рубрики:

військо (місця дислокації, маневри, навчання, нове озброєння, забезпечення, настрої вояків);

військові об’єкти (фортифікаційні споруди, полігони, склади тощо);

кордон (організація його охорони, спецтехніка на кордоні);

літовища (аеродромна мережа);

комунікації і зв’язок;

транспорт і боєприпаси;

вивчення військовослужбовців, звільнених у запас.

Здобута Службою безпеки розвідувальна інформація реалізовувалася як правило в процесі протидії агентурно-оперативній роботі радянських правоохоронних органів.

Важливим напрямом діяльності Служби безпеки озброєного підпілля ОУН (б) стала диверсійно-терористична діяльність. Основною силою підпілля у здійсненні бойових, диверсійних та терористичних акцій виступали боївки Служби безпеки. При цьому в рамках тактики дій малими групами чисельність бійців у них постійно зменшувалася. Якщо в 1946 році середня кількість учасників у боївках Служби безпеки становила 10 – 15 багнетів, то згодом не перевищувала кількох осіб.

Різновидом боївок Служби безпеки стали міські спецбоївки з проведення терористичних актів над керівним та оперативним складом правоохоронних органів, представниками міської адміністрації, партійного активу.

Наприклад, спецбоївка Дрогобицького окружного референта Служби безпеки Р.Резняка («Макомацького») знищила в 1947-1948 рр. 15 військових, 20 партійно-радянських функціонерів та 17 партійних активістів.

Із посиленням активності підпілля в містах чекісти отримали вказівку партійних органів спрямувати частину сил на ліквідацію підпілля ОУН у містах та райцентрах.

В інструктивних документах перших повоєнних місяців перед боївками Служби безпеки ставилося завдання спільно з підрозділами УПА нападати на невеликі підрозділи радянських військ, на співробітників НКВС-НКДБ, винищувальні батальйони, районні центри з метою розгрому радянських установ, визволення арештованих, захоплення зброї й матеріальних засобів, на сільські ради, колгоспи, машинно-тракторні станції, підприємства, знищувати представників радянської адміністрації, активу, агентуру, захоплення «язиків».

Напади боївок Служби безпеки на прикордонні застави тривали до кінця 1945 року. Так, 10 листопада 1945 року боївка Служби безпеки чисельністю до 35 чоловік з кулеметами здійснила нарад на прикордонну заставу Українського округу. На Закерзонні боївки Служби безпеки брали участь у бойових діях проти урядових сил разом з УПА до літа 1947 року.

Боївки Служби безпеки нерідко проводили свої бойові акції у формі радянських військовослужбовців, вдаючись до зухвалих військових акцій. Наприклад, у 1951 році боївка Служби безпеки «Довбуша» Надвірнянського районного проводу у формі офіцерів МДБ проникла до лікарні, де після поранення перебувала підпільниця Г.Попович з оточення референта Служби безпеки Карпатського краю «Грома», вбила охорону і викрала підпільницю.

Результативним способом протидії політиці радянської влади українським підпіллям розглядалися диверсійні акції. Лише у Станіславській області з 30 грудня 1945 року по 4 січня 1946 року було підірвано три потяги. Крім цього, за січень-лютий 1946 року підпілля скоїло там 30 диверсій на залізницях і 20 – на промислових об’єктах. Одним із головних об’єктів диверсій стали нафто та газопромисли, трубопроводи, підприємства нафтопереробної промисловості. У відповідній постанові Політбюро ЦК КП (б) У від 12 травня 1947 року щодо посилення охорони цих об’єктів зазначалося, що 2 квітня на нафтопромислі Рипне спалено сім діючих та дві розвідувальні нафтові споруди.

Оскільки боївки ОУН загрожували і будівництву першого в СРСР магістрального газопроводу Дашава – Київ, його було вирішено взяти під посилену охорону 32 – ї дивізії внутрішніх військ, а також інші більш як 20 об’єктів нафтової галузі.

Стосовно силової протидії політичним акціям радянської влади, то найбільш характерним у цьому є спроби зриву виборів депутатів рад різних рівнів на народних суддів. Підпілля, у цьому відношенні, повело широку антивиборчу пропаганду серед населення Західної України, спрямовану на те, щоб українське населення не брало учать у цих виборах.

У довідці Станіславського обкому партії про заходи ОУН зі зриву виборів до Верховної Ради УРСР (січень 1946 року) наводилася заява референта Служби безпеки Богородчанського районного проводу «Пластуна» за грудень 1945 року у якій від селян вимагалося не вивчати Конституції СРСР та УРСР, у день виборів сховатися у лісі й не брати участі у голосуванні.

Проте вибори, які проходили під прикриттям тисяч військовослужбовців армії, внутрішніх військ, прикордонних військ та правоохоронних органів відбувалися, хоч факти свідчать про серйозну фальсифікацію владою їх реальних результатів. У січні 1949 року у Дрогобицькій області для охорони 688 виборчих дільниць лише тільки МДБ виставило 273 офіцери та 1463 солдати.

Найбільш масовими були жертви серед активу у сільській місцевості, де підпілля зберігало особливо сильні позиції. Удари наносились у різних населених пунктах різними підпільними структурами.

Так, наприклад, вночі на 1 січня 1947 року Боївки Служби безпеки у двох районах Львівщини ліквідували 22 активіста.

У вказівках «Короткі зауваження по відношенню нашої роботи на ділянках» (березень 1949 року, Тернопільська область) йшлося, що необхідно не менше трьох разів попереджати активістів про неприпустимість співпраці з окупаційною владою.

Стосовно ліквідації представників силових структур, то тут такі правила не застосовувалися.

Одним із основних об’єктів терактів виступали дільничі інспектори міліції – лише протягом 1948 року їх було знищено 97 чоловік.

Нерідко підпілля під різними легендами впроваджувало своїх представників до агентурно-бойових груп та винищувальних батальйонів. З метою знищення їх командного складу та здобуття зброї. Так, 28 березня 1946 року у с. Молотково Солотвинського району, Станіславської області за завданням провідника «Іскри» четверо осіб записалося до винищувального батальйону. Згодом вони вбили трьох співробітників МВС, командира батальйону, дільничого. Захопили три кулемети, чотири автомати, 27 гвинтівок, а бійці батальйону розбіглися.

У травні 1951 року під час агентурної комбінації були затримані керівники Чортківського окружного проводу «Клим», «Крига» та «Косач». «Клим» погодився на співпрацю з МДБ й пообіцяв упродовж кількох днів особисто знищити відомих йому озброєних нелегалів. Йому без достатньої перевірки повірили та надали у допомогу трьох кращих агентів-бойовиків. Наступного дня «Клим» під час зустрічі з підпільниками перебив агентів, повернувся на нелегальний стан і повідомив про перебування своїх колег у руках органів держбезпеки та можливі способи їх оперативного використання.

Формою зриву індустріалізації та соціальних заходів у регіоні був терор проти прибулих з інших регіонів УРСР та СРСР. Рефрентура Служби безпеки Карпатського краю 15 березня 1947 року поширила листівку, у якій, зокрема йшлося: «Всім цивільним особам без огляду на вік і національність що приїхали в Західну Україну зі східних кордонів у 1939-1947 роках, наказується негайно повернутися до місця попереднього мешкання. Особи, які не виконають цього наказу і до 15 квітня не виїдуть звідси, наражаються на втрату свого життя і майна».

Особливе значення надавалося діям Служби безпеки зі зриву колективізації сільського господарства, оскільки суцільна колективізація означала втрату контролю над сільською місцевістю як основною базою підпілля та джерелом матеріального забезпечення.

Як писав Рівненський окружний провідник «Ульян» референту Служби безпеки «Кайдашу» у вересні 1948 року: «колективізація є питанням політичним. Необхідно знищувати колгоспних активістів, примушувати селян забирати з колгоспів худобу і реманент, знищувати МТС».

Районний провідник Велико-Борківського району Тернопільської області у березні 1949 року вимагав від есбістів відвідати всіх голів і бригадирів колгоспів, примусити їх припинити роботу, непокірних активістів знищувати, розганяти колгоспи.

Водночас, широкі репресивні заходи Служби безпеки не в змозі були конкурувати з радянською системою офіційного примусу, а тому кількість колгоспів у Західній Україні дуже повільно, але збільшувалася.

Службою безпеки підпілля не рекомендувалося вчиняти насильство над працівниками кооперативних і медичних закладів, натомість слід було «взяти їх під контроль».

Завдання «чисток» власних кадрів спрямовувалися на виявлення радянської агентури, завербованої з учасників підпілля.

Виявлену агентуру приписувалося знищувати на місці.

Слід зазначити, що базові інструктивні документи Служби безпеки не вимагали беззастережного фізичного знищення підозрюваних у причетності до агентури супротивника. «Внутрішню агентуру», — зазначалося у «Дорученнях по роботі Служби безпеки від 26 грудня 1946 року слід розробляти дуже обережно (щоб жертвами не падали невинні люди), дуже конспіративно і дуже ретельно. Проконтролювати компрометуючі матеріали по кілька разів. Краще людину, яку ми підозрюємо, а не маємо конкретних даних, випробувати в роботі або ізолювати, чим знищити».

Забезпечення матеріальних умов діяльності підпілля покладалося на Службу безпеки ОУН. Забезпечення підпілля грошима, продуктами харчування, одягом, медикаментами тощо здійснювалося шляхом добровільної допомоги населення або в результаті нападів на відповідні державні установи.

Документи радянської сторони констатували, що на межі 1949-1950 рр. ставлення населення до підпілля змінюється. Крім утоми від багатолітнього кровопролиття давалися взнаки репресивні заходи влади, зміцнення її позицій у регіоні разом із проведенням суцільної колективізації.

Крім того, на дії українських повстанців влада відповідала масовими арештами, репресіями та суцільним виселенням.

Оперативно-військові удари совітів призвели до того, що до 1951-1952 рр. підпілля знижує свою активність. Якщо у 1950 році радянська сторона зафіксувала 518 акцій підпілля, то в 1951 р. – 189.

У 1952 році керівник підпілля В.Кук ухвалює розпорядження за будь-яку ціну зберегти кадри, якомога рідше проводити активні заходи, формувати молодіжний резерв, щоб перейти у разі необхідності до широких дій.

Останній спалах активності підпілля припадає на 1956-1957 рр. Їх здійснювали колишні учасники ОУН та УПА, що повернулися з місць позбавлення волі.

На межі 1952-1953 рр. підпілля розпадається на локальні проводи і групи. Тодішню ситуацію В.Кук у квітні 1953 року охарактеризував так, «керівні кадри ліквідовані. Уся робота міститься у самозабезпеченні й збереженні до кращих часів. Тривале підпільне життя виснажило навіть найсильніших, панують нервове виснаження, фізична перевтома, хвороби і рани».

У свою чергу, МГБ СРСР наказом № 00207 у лютому 1948 року, а МГБ УРСР директивою № 8 від 28 лютого 1948 року вимагали «остаточної ліквідації» оунівського підпілля у Тернопільській області. 30 грудня 1952 р. ЦК КПРС зобов’язав МВД СРСР ліквідувати «до кінця» націоналістичне підпілля і «озброєні банди» у західних областях УРСР, БРСР, Литві, Латвії, Естонії.

За даними МВД, на 1 квітня 1946 року було 479 бойових груп ОУН і УПА.

На 3 березня 1948 року у західних областях України було 647 організацій.

На 17 квітня 1952 року продовжував вести роботу 71 провід ОУН, 84 бойові групи ОУН, а також окремі бойовики, загальною чисельністю біля 1 тис. осіб.

На 21 листопада 1953 року у західних областях України продовжували діяти 15 проводів ОУН, 32 підпільні організації і групи, 106 окремих бойовиків.

На 17 березня 1955 року в західних областях України нараховувалось 11 бойових груп, загальною чисельністю до 1 тис. чоловік.

Факт, що боротьбу з ОУН і УПА вели внутрішні і прикордонні війська, свого часу замовчувала комуністична пропаганда. Режим відверто зробив ставку на військову силу. Конкретні військові операції, зокрема, використання Внутрішніх військ НКВД Українського округу, військ МГБ, все це планувалося у військових штабах.

Важлива роль відводилась «чекістсько-військовим операціям», які мали на меті пошук і знищення підрозділів УПА. Якщо «об’єкт» пошуку був відомим – застосовувався метод оточення, якщо ні – метод пошуку у блокованому чи неблокованому районі. Так, лише у Львівській області підрозділи 88 стрілецького полку 11 загону внутрішніх військ-охорони МГБ-МВД СРСР у 1946-1954 роках здійснили 511 таких операцій.

Вражають і цифри, що засвідчують кількість задіяних військ у цих операціях. Так, наприклад, 5-6 листопада 1953 року було проведено операцію у лісовому масиві на межі Одеського, Підкам’янського і Заболотцівського районів Львівської області з метою виявити сховище оунівського керівника. Для цієї операції було задіяно загони внутрішньої охорони МВД УРСР загальною чисельністю 1500 осіб.

На початку листопада 1953 року при проведенні операції «по ліквідації оунівських керівників» у Львівській області було задіяно зведений загін чисельністю 2050 осіб.

І це, зауважимо, був вже 1953 рік, коли за оцінками самих же чекістських органів «бандгрупи» складалися із 2-3 осіб.

За офіційними даними, у Західній Україні у 1944-1953 рр. було заарештовано майже 104 тис. учасників антибільшовицького опору. За цей час було виселено 66 тис. сімей, тобто 204 тис. осіб.

З 1944 до 1952 р. у Західних областях України репресіям було піддано 500 тис. осіб, у тому числі заарештовано – 134 тис., вбито 153 тис., вислано довічно за межі України 204 тис. При цьому вилучено один літак, дві бронемашини, 61 артилерійська гармата, 595 мінометів, 77 вогнеметів, 358 протитанкових рушниць, 844 станкових і 8327 ручних кулеметів, 26 тис. автоматів, 72 тис. гвинтівок… 12 млн. патронів. Розшукано і вилучено більше 100 друкарень з друкарською технікою, понад 300 радіопередавачів…

За офіційними даними, українське підпілля вчинило 14, 5 тис. диверсій і терористичних акцій, в яких тільки загинуло більше 30 тис. представників комуністичного режиму та військовослужбовців.

За словами італійського історика Дж. Боффа «майже вся західна частина СРСР, яка прилягала до кордону, палала у вогні боротьби». Її основними вогнищами були Західна Україна і Прибалтійські республіки. Він особливо підкреслює, що саме в Західній Україні збройна боротьба проти комуністичного режиму найбільше затягнулася, характеризувалася жорстокими боями, і фактично набула рис не окремих сутичок, а справжньої війни. Аналогічної думки дотримуються відомі дослідники зовнішньополітичної діяльності спецслужб колишнього СРСР Кристофер Ендрю і Олег Гордієвський, які вважають, що «основним центром спротиву сталінському режиму в післявоєнний час була Україна».

Український революційно-визвольний рух, — виявився добре організованим і підготовленим, ідеологічно загартованим, безкомпромісним у прагненні за будь-яку ціну вибороти державну незалежність України. Головним було те, що визвольний рух мав у своєму розпорядженні добре вишколений бойовий інструмент – Українську повстанську армію, яка опиралася на широко розгалужену мережу ретельно законспірованих осередків Організації українських націоналістів та її численних симпатиків.

Більшовицька Москва була здатна зосередити величезні сили для придушення спротиву українських повстанців і підпільників. Офіційний Кремль усвідомлював, що діяльність ОУН і УПА перешкоджає процесам утвердження комумістичної влади у західній Україні, негативно впливає на настрої всього українського народу, справляє невигідне для комуністичного режиму враження на світову громадськість.

Тим часом у керівних колах українського визвольного руху (УГВР, Провід ОУН, Головне Командування УПА) чітко простежувалося тверде прагнення довести збройну боротьбу з московським більшовизмом до переможного кінця, до здобуття Україною незалежності. Характерною у цьому відношенні була стаття чільного діяча УГВР, ОУН і УПА П.Федуна («Петро Полтава») під назвою «Елементи революційності українського націоналізму», опублікована в офіційному виданні ОУН «Ідея і чин» за 1946 р. У цій статті наголошувалося, «що основним засобом визволення українського народу мусить бути війна, оскільки саме у такий спосіб вороги завоювали українські землі. Але це має бути не фронтова війна, у якій більшовики матимуть беззаперечну перевагу над силами визвольного руху, а підпільна боротьба. Цю боротьбу має вести ОУН, побудована на принципі військової дисципліни і перетворена у дійсно ударну бойову силу українського народу. Український націоналізм ніколи не йшов на жодні поступки окупантам. Український націоналізм відкидає виключно легальні, законні методи боротьби як основні методи боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу». Він заперечує тезу про те, що «самостійність українського народу прийде як наслідок органічної, мирної його еволюції до незалежницького існування. Жодний народ, не визволився без збройної боротьби, без жертв, без намагання визволитися за всяку ціну».

Рішуча позиція керівних центрів революційно-визвольного руху, їхнє палке бажання продовжувати збройну боротьбу з більшовицькою владою зумовили безкомпромісний характер протиборства між українськими повстанцями і підпільниками та комуністичним режимом. Не дивлячись на значну перевагу Москви у силах та засобах, керівники українського визвольного руху оптимістично дивились у майбутнє, покладаючи основні надії на зрослу могутність УПА, що мала широку підтримку західноукраїнського населення, та очікувані національні революції поневолених народів СРСР.

Однак слід було рахуватися з тим, що ОУН і УПА не вдалося повною мірою втягнути в орбіту боротьби проти радянського ладу широкі народні маси центральних, південних і східних районів України.

Наступ більшовиків на позиції визвольного руху в західному регіоні України носив тотальний характер. За кількістю залучених сил і засобів (бронетехніка, авіація, артилерія) та інтенсивністю бойових дій цей наступ не мав аналогів як у попередні роки, так і в наступний період.

Серед останніх учасників підпілля були і співробітники Служби безпеки. 17 травня 1954 року у Станіславській області застрелився при затриманні референт Служби безпеки Карпатського краю полковник М.Твердохліб, 8 травня 1955 року було захоплено референта Служби безпеки Надвірнянського району М.Зеленчука (обидва нелегали з 1944 року). На межі Львівської та Дрогобицької областей діяла група колишнього коменданта боївки Служби безпеки М.Гнатіва. 16 серпня 1955 року у с. Басівка, Пустомитівського району Львівської області його було вбито під час перестрілки.

Загалом, у 1955-1956 рр. було вбито троє та захоплено 20 нелегалів ОУН. Останню групу нелегалів «Петра» ліквідували під час оперативно-військової операції поблизу хутора Лози, Підгаєцького району Тернопільської області 14 квітня 1960 року.

За уточненими радянськими даними, у 1944-1953 рр. рух ОУН та УПА здійснили 14424 акції.

Остаточне припинення збройних проявів з боку підпілля ОУН в Західній Україні в середині 1950-х років знаменувало, водночас, і завершення спеціальної діяльності націоналістичного руху в Україні. Надалі спеціальні підрозділи продовжують функціонувати в рамках закордонних націоналістичних центрів: Служба безпеки і розвідка Закордонних частин ОУН, розвідувальні підрозділи закордонного представництва УГВР, Служба безпека Проводу українських націоналістів (мельниківців) та інші.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Результати Всеукраїнського конкурсу серед підлітків «Краще літературне оповідання» 2013-2014 років дивіться тут->
Час для читання ще є (Розумні думки розумних людей)