Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Беріть участь!

< -Інші статті цього ж автора

До історії українського національно-визвольного руху першої половини XX ст. (продовження боротьби)
Андрій Мельник, полковник. У 1938 р. після загибелі Євгена Коновальця очолив ОУН. Хоча він і не мав великого політичного досвіду, проте ситуацію, що склалася на той час у регіоні оцінив безпомилково


Навесні 1939 р. Польща традиційно відзначала чергову річницю знаменної події у своїй історії – перемогу над тевтонським орденом німецьких хрестоносців. Але мало хто пов’язував той далекий середньовічний конфлікт з тим, що чекало Річ Посполиту у найближчі декілька місяців.

Андрій Мельник, полковник. Один з лідерів Української військової організації та Організації українських націоналістів. У 1938 р. після загибелі Євгена Коновальця очолив ОУН. Хоча він і не мав великого політичного досвіду, проте ситуацію, що склалася на той час у регіоні оцінив безпомилково. Зі спогадів А.Мельника: «…Початок літа 1939 р. належав до критичних періодів у європейській політиці. Польсько-німецька війна висіла тоді на волосині. У цьому сенсі українська проблема могла стати міжнародною…».

Після Мюнхена і окупації Чехословаччини німецька військова машина вже була готова до великої війни. Зіткнення з Польщею стає невідворотним, міркував Мельник, а отже сильна антипольська п’ята колона ОУН буде Гітлеру вкрай необхідною. Це може стати серйозним аргументом у переговорах щодо утворення на східних теренах Польщі незалежної Західноукраїнської держави. Здавалося сама доля дарувала українцям вже другий шанс для втілення цього задуму у життя.

У 1939 р. А.Мельник створює основу майбутньої української армії, але вже за підтримки сильного союзника. Її перший військовий регулярний підрозділ він називає «військові групи націоналістів» і наполягає на тому, щоб українські вояки носили не німецьку, а перефарбовану чехословацьку уніформу з вишитим на рукаві тризубом. Особовий склад комплектується виключно з добровольців. Це були і українські студенти з Австрії та Німеччини і колишні бійці Карпатської Січі. Але основу складали молоді хлопці із Західної України, які з ризиком для життя перейшли польсько-німецький кордон.

Іван Стебельський, поручник. Інструктор військових підготовчих курсів ОУН. У 1939 р. командир одного з підрозділів військових груп націоналістів. Він вважав, що свою частину треба іменувати «Українським легіоном».

Зі спогадів І.Стебельського: «…ОУН покладала на нас великі надії. Український легіон мав відіграти важливу роль у майбутньому конфлікті, незважаючи на те, що був чисельно малий для таких обставин, але ми боролися за Україну, за її волю і готові були вмерти за неї».

Одночасно з утворенням легіону йшла інтенсивна підготовка до антипольського повстання. За підтримки Абверу у Відні, Брно, Ганновері створюються спеціальні табори для підготовки диверсійних груп, а безпосередньо у Польщі ОУН підпільно формує мережу бойових загонів. Дивно, але незважаючи на найсуворіші заходи секретності про майбутнє українське антипольське повстання, що ось-ось мало розпочатися говорили майже у кожній сім’ї Західної України. Ще більш дивно вражала відвертість німецького дипломата Петера Клейста у приватній розмові в одній з Варшавських кав’ярень у серпні 1939 року.

З бесіди П.Клейста. «…Зараз Берлін вивчає питання про використання українців у конфлікті з Польщею. Українське повстання у польській Україні дало б Німеччині привід для широкомасштабного воєнного втручання. Проект зустрічає лише одне застереження – це можлива реакція Радянського Союзу… ».

Це все відбувається під час розмови з журналістом, де він виклав секретні наміри рейху. Цей журналіст був агентом розвідувального управління Генерального штабу Червоної армії. Швидше за все, німецькі спецслужби про це знали, і витік інформації був свідомим. Гітлер натякав Сталіну, що західноукраїнські регіони Польщі не входять до сфер його інтересів. Українська карта була вкинута вчасно. 23 серпня 1939 року В.Молотов у Москві у присутності Й.Сталіна підписав з міністром закордонних справ Німеччини І.Рібентропом пакт про ненапад. Крім того, було ухвалено секретний протокол щодо розмежування сфер інтересів у Східній Європі.

Із секретного протоколу. «…У випадку територіально-політичного перевлаштування областей, що входять до складу Польської держави, буде визначено кордони сфер інтересів впливу Німеччини і СРСР…».

За цим обтічним формулюванням був прихований відвертий зговір про розподіл Польщі.

У той самий день, коли Рібентроп повернувся з Москви Державний секретар міністерства закордонних справ Німеччини з особливих завдань групенфюрер СС В.Кеплер зустрівся з А.Мельником і наполегливо рекомендує йому тимчасово згорнути активні дії бойовиків ОУН на Західній Україні.

Зі спогадів А.Мельника. «…Кеплер дав мені зрозуміти, що в українськім і німецькім інтересі не виступати українцям збройно проти поляків, а зберігати сили на майбутнє. Він вважав, що вся Польща, а отже і Західноукраїнські землі дістануться під збройну руку Німеччини…».

В.Кеплер відверто вводив керівництво ОУН в оману, а отже Гітлер розпочинає подвійну гру не тільки з українським, а й радянським партнерами. Ваблячи одного, і шантажуючи іншого примарою Великої України. Проте тоді, наприкінці літа 1939 р. про це не знали ані А.Мельник, ані поручник І.Стебельський, який подібно до багатьох прикарпатських хлопців з українського легіону готувався до свого першого бою.

Зі спогадів І.Стебельського. «…Того ранку ми почули гуркіт моторів німецьких літаків. Розпочалася війна, що на неї так довго чекали, від якої ми, українці, сподівалися великих гарних змін для нашого українського народу. Це було першого дня вересня, що розпочав Другу світову війну…».

Ще через два дні відбулося те, чого очікував Сталін. Англія та Франція оголосять війну Німеччині. Того ж дня німецьке посольство у Москві отримало термінове доручення Рібентропа: «…Зробити запит щодо вступу Червоної армії до Польщі». І в цей момент вже Й.Сталін розпочинає свою власну гру. Рібентроп отримує напрочуд, наддипломатичну відповідь.

З телеграми Й.Сталіна. «…Цілком таємно. Ми вважаємо, що час конкретних дій ще не настав. Нам здається, що надмірна поспішність може нашкодити нам і сприяти згуртуванню наших ворогів…».

Цей загадковий дипломатичний туман розвіється вже за декілька днів, коли німецька розвідка передасть у Берлін текст однієї з промов радянського вождя: «…Війна йде між двома групами капіталістичних країн. Ми можемо маневрувати, підштовхувати одну сторону проти другої, щоб краще побилися і послабили одне одного…».

У цей період Сталін вперше формулює тезу про захист пригноблених національностей. І хоча ці національності не називалися, було цілком зрозуміло, що тут не останню роль відігравало українське питання. Такі припущення підтвердилися 10 вересня, коли німецького посла графа В.Шуленбурга запросили до Кремля.

Вернер фон Шуленбург. Професійний розвідник і дипломат. У 1939 р. повноважний посол Третього рейху в СРСР. Увечері, відразу після зустрічі з радянським керівництвом він терміново телеграфує у Берлін: «Терміново. Цілком таємно. Радянський уряд має намір заявити, що внаслідок розвалу Польщі Радянський Союз має прийти на допомогу українцям, яким загрожує Німеччина. Цей привід представить інтервенцію СРСР благовидною в очах мас і надасть можливість СРСР не виглядати агресором».

Крім того, В.Шуленбургу було заявлено, що Червона армія не буде втручатися у події аж до падіння Варшави і повної поразки Польщі. Гітлер збагнув, що його новий підступний партнер вправно перехопив його ж власного козиря. Виставивши Німеччину як одноосібного агресора і втягнувши її у повномасштабну війну на Заході, СРСР цілком може ударити їй у спину. І це була досить реальна загроза. Адже міф про слабкість червоної армії наприкінці 30-х років було створено радянськими істориками значно пізніше, щоб виправдати трагедію літа 1941 р.

Київ, 1935 р. У вересні розпочалися масштабні маневри Червоної армії, на які було запрошено закордонних військових представників. Французький генерал Луазо відзначав, щодо танків, Радянський Союз на першому місці у світі, а парашутний десант взагалі факт безпрецедентний. Техніка Червоної армії безумовно стоїть на дуже високому рівні. Тому малоймовірно, щоб через чотири роки та ж армія могла втратити боєздатність. В усякому разі, на відміну від СРСР Німеччина не мала ані важких танків, ані штурмової авіації. У кількісному ж співвідношенні особовий склад Червоної Армії після початкової мобілізації міг швидко зрости до 5 млн. бійців і міг втричі перевершити армію рейху. Якщо до цього додати ще й потрійну перевагу у танках та майже подвійну у літаках, то видавати те, що видавалося за превентивні оборонні заходи було б доволі важко.

У вересні 1939 р. Червона Армія вже закінчила під виглядом навчань приховану рекогносцировку та розгортання військ на західному кордоні. Цікавим є те, що відповідна директива щодо цього була відправлена у війська ще 4 серпня, тобто задовго до підписання пакту з Німеччиною. А саму рекогносцировку Генштаб Червоної Армії наказує завершити до 1 вересня. Таким чином якось незбагненно вгадує зловісну дату початку Другої світової війни. Одночасно у радянській пресі поряд з підневільним становищем українського населення у буржуазній Польщі, розпочинається обговорення й становища інших народів, що страждають від утисків капіталізму. Здавалося, що Червона Армія готується до походу не у Західну Україну, а до ослабленої війною Західної Європи. А втім подальші події розвиваються загадково та незбагненно.

Йоахим Ріббентроп, обергруппенфюрер СС, радник Гітлера з питань зовнішньої політики, у 1939 р. міністр закордонних справ Німеччини. 15 вересня до Москви надходить телеграма Ріббентропа, яка різко змінює перебіг подій, і перетворює їх на справжній політичний детектив.

З телеграми Й.Ріббентропа. «Терміново. Цілком таємно…Ми впевнені, що радянський уряд вже відкинув думку, що ніби-то приводом для радянських дій є загроза українському населенню. Наведення мотиву такого сорту є дія неможлива…». Сталін несподівано цей ультиматум приймає і відмовляється від усіх своїх попередніх умов. Червона Армія увійде до Польщі ще до падіння Варшави, а у спільному радянсько-німецькому комюніке не буде жодного слова про нещасний і пригноблений український народ. Тут виникає запитання, чому ж Сталін поряд із Гітлером стає агресором ? На це запитання дають відповідь такі події.

Франц Гальдер, генерал-полковник Вермахту, 1939 р. начальник Генерального штабу сухопутних військ. Ще 7 вересня Ф.Гальдер занотував у щоденнику фрагменти стенографічного запису наради Гітлера з командуванням Вермахту щодо умов можливого перемиря з Польщею. З виступу Гітлера: «…Поляки пропонують розпочати переговори. Ми до них готові на наступних умовах: розрив Польщі з Англією і Францією, залишок Польщі буде збережено, області Західної України – самостійні…». Саме умова Німеччини щодо самостійності українських земель може пояснити дивний поворот у поведінці Сталіна і його поступливість. Тепер уже Гітлер вправно перехопив у Сталіна українського козиря. Шеф Абвера адмірал Канаріс негайно зустрічається з керівником ОУН і знайомить його з деталями плану остаточного вирішення українського питання.

Зі спогадів А.Мельника. «…Канаріс побажав мені, а через мене українцям щасливого вирішення питання Західної України, що отримає самостійність. Був це наслідок останнього побуту Канаріса в головній квартирі Гітлера…».

Пункт 3 Б німецького таємного плану дійсно передбачав утворення Західноукраїнської держави в Галичині. Його важливою складовою було організація всенародного національного виступу вже не тільки під антипольськими, а й під антирадянськими гаслами. Підтримати цей виступ мав український легіон, який терміново перекидався на Львівський напрямок, а забезпечення політичної складової покладалося на А.Мельника. Підґрунтя для цього вже було створено.

Львів, 1939 р. 30 серпня осередки Крайового проводу Західноукраїнських земель отримали програмні тези Голови ідеологічної комісії ОУН Миколи Сціборського. На запитання, якою має бути форма державного правління майбутньої Української республіки було дві відповіді. На демократичній республіці наполягали В.Винниченко та інші колишні керівники Української Народної Республіки. Конституційну монархію пропонували прибічники гетьмана Скоропадського. М.Сціборський пропонував третій шлях. Згодом саме він створить проект Конституції України, де у першому параграфі буде проголошено, що Українська держава є державою тоталітарною. Головою держави є вождь, що обирається довічно і відповідальний лише перед Богом, історією та власною совістю.

Сьогодні, з висоти часу, що минув важко судити про таку позицію, насамперед її слід зрозуміти, поглянувши на те, що відбувалося більш як пів століття тому, очима учасників тих подій. Авторитарна система панує не лише у Німеччині і СРСР, розмірковував А.Мельник, вона є формою правління у невеликих, не схильних до авторитарної форми правління країнах, угорець Хорті, фон Маннергейм, іспанець Франко, зберегли свої національні держави, а ось чеський демократ Бенеш її втратив. Отже, коли у Європі розгорнулась боротьба не на життя, а на смерть, тоталітаризм мабуть є єдиним способом самозахисту окремих націй. На середину вересня підрозділи Вермахту та український легіон вже впритул наблизилися до гаданої столиці Західноукраїнської держави міста Львова. У цей час Гітлер вирішує відкривати українські карти.

В’ячеслав Молотов, член Президії ЦК ВКП (б), Голова Ради Народних Комісарів СРСР, у 1939 р. виконуючи обов’язки голови Уряду СРСР, одночасно виконував обов’язки й наркома закордонних справ СРСР. 16 вересня 1939 р. Молотов зустрічається у Кремлі з німецьким послом Шуленбургом. Їх вражаюча цинізмом розмова остаточно вирішує долю Західної України: «…Загроза українському населенню не може бути приводом для радянських дій» — сказав посол. «Однак у нас не було можливостей висунути інший аргумент, оскільки раніше Радянський Союз ніколи не виявляв занепокоєння щодо становища національних меншин у Польщі, не варто надавати значення таким дрібницям» — відповів Молотов. «В такому разі прошу мати на увазі, що без невідкладної інтервенції Радянського Союзу у політичному вакуумі на схід від політичної зони німецьких інтересів впливу можливе утворення нових держав» — парирував посол. Дипломатичною мовою остання репліка німця означала навіть не натяк, а пряму погрозу. Примара буферної української держави між Німеччиною та СРСР ставала реальністю. І Сталін нарешті віддає наказ Червоній Армії перейти кордон Польщі. Це сталося 17 вересня.

Із спогадів поручника українського легіону І.Стебельського. «…Перед самим Львовом нас несподівано повідомили, що совєтська армія має зайняти всю західну Галичину. Я стояв наче вкопаний…».

Польща була остаточно зтерта з політичної карти Європи. Одночасно з нею під гусеницями німецьких та радянських танків перетворилося на хмари пилу і галицьке мариво незалежної Західноукраїнської держави.

На кінець вересня 1939 р. німецько-польська війна закінчилася тріумфальною, майже братерською зустріччю передових частин Вермахту і Червоної Армії. Дружні рукостискання німецьких і радянських офіцерів, спільні урочисті паради здавалися українським націоналістам якоюсь нереальною фантасмагорією.

Степан Бандера. Крайовий провідник Організації Українських Націоналістів і командант Української військової Організації на Західноукраїнських землях. Він ніколи не вибачить керівництву Головного проводу ОУН ганьби тих трагічних днів, коли вкрай здеморалізовані галицькі бойовики намагалися загубитися серед біженців і довжелезних колон польських військовополонених, які ще вчора були для них головними супротивниками.

Зі спогадів Степана Бандери. «…Йду поміж фронтами до Львова, що вже у більшовицьких руках. Немає ніяких інструкцій, крайові провідники здезорієнтовані, не знають, що робити. Посилаю до Проводу зв’язкового, але відповіді не маю. У нас повний хаос…».

Особливо вражали Бандеру настрої переважної більшості людей Західної України, які зустрічали Червону Армію з надією і піднесенням. Дивувало навіть те, що дівчата дарували квіти своїм східним одноліткам.

Здавалося справді, за свою багатовікову історію Український народ вперше об’єднується у власну багатовікову державу. Але це була держава примара. Ейфорія пройде вже через декілька місяців.

Із щоденника Олександра Довженка, українського кінорежисера, уродженця центральної України, який разом з Червоною Армією у 1939 р. увійшов у Львів: «Є дві правди. Одна дійсна, реальна правда, а друга – вигадана і неіснуюча, така якою її хотіли бачити, але вона вважатиметься за дійсну».

Одночасно із встановленням радянської влади у Західній Україні німецька військова машина вже була переорієнтована на Захід. Вермахт розформовує військові підрозділи ОУН, а вище політичне керівництво Німеччини дедалі частіше отримує різкі аналітичні записки Головного управління імперської безпеки.

З документів РСХА. «…Недоцільно і нерозумно розглядати ОУН як значну силу і підтримувати штучно її існування, тим більше, що своєю діяльністю вона являє загрозу державній безпеці Німеччини. Було б єдино правильним ліквідувати це угруповання…».

Підставами для таких висновків стали донесення агентури про серйозні політичні конфлікти всередині самої Організації українських націоналістів.

Краків, 1940 р. 5 квітня С.Бандера пише листа Голові Центрального проводу ОУН полковнику А.Мельнику, у якому сповіщає про те, що він перебирає на себе керівництво Організацією. Таке рішення базувалося на постанові нелегальної наради керівників окружних екзекутив Польщі та Західної України, які висловили недовіру центральному керівництву. Зокрема була визначена небезпечною подальша орієнтація Організації тільки на Німеччину. У відповідь, А.Мельник звинувачує С.Бандеру у спробі внутрішнього перевороту і віддає до суду революційного трибуналу. Відбувся розкол ОУН, обидва крила зберігають попередню назву, додавши до неї перші літери прізвищ своїх вождів. ОУН (м) підтримали ветерани Організації, а за ОУН (б) пішла переважно молодь, яка вже не вірила обіцянкам Рейху і була налаштована відверто антигітлерівськи.

Від радикальних заходів проти ОУН обох крилів, свого нещодавнього союзника, Гітлера втримала прагматична позиція шефа імперської розвідки адмірала Канаріса. Було вирішено обмежитися суворою забороною на будь-які самостійні дії ОУН. Однак, якщо поміркованих мельниківців ще можна було прибрати до рук, то взяти під контроль бандерівців, які діяли на непідвладній гестапо західній Україні виявилося значно складніше. Довелося звернутися по допомогу до НКВС. Про це свідчить одна вельми загадкова історія.

Навесні 1940 р. раптово з’являється анонімна ініціатива щодо утворення доволі дивної підпільної організації під назвою Українська національно-комуністична армія – УНК.

Зі спогадів С.Бандери. «…Найцікавішим є те, що до виникнення УНК спричинилось також НКВС, бо деякі українці – організатори УНК недавно працювали не тільки у гестапо, а й у більшовицькій агентурі, які підтримували таємні контакти з совєтською амбасадою у Берліні…».

Спільна спроба гестапо на НКВС замінити неблагонадійну ОУН на більш керованого і прогнозованого мутанта з тріском провалилася. Не вдалося чекістам знешкодити керівництво галицького Крайового проводу і традиційними засобами. Організацію рятував величезний досвід багаторічної підпільної боротьби. Наприклад, у той час чекісти та їх привезена агентура одягалася досить чудернацьки, цивільний костюм вони одягали разом з чоботами. У європейських містах так ніхто не вдягався.

У планшетах багатьох офіцерів, що приємно розмовляли з місцевими жителями уже лежали таємні інструкції наркомату внутрішніх справ.

Із директиви НКВС. «…Арештувати і оголосити заручниками представників дворян, поміщиків, капіталістів, чиновників урядових адміністрацій та керівників контрреволюційних партій. Одночасно розгорнути слідство задля виявлення підпільних організацій і розпочати утворення агентурно-інформаційної мережі…».

Традиційні і відпрацьовані роками методи совєтизації оригінальністю на Західній Україні не відзначалися. Нічні арешти, повсякденні розстріли без суду і слідства ставали повсякденним явищем. Ворога знищували під корінь, разом з родинами. Всього за півтора року нова влада репресувала і вивезла до Сибіру 300 тис. людей. Оунівці вдавалися до актів у відповідь: вбивали комуністів та чиновників, що приїхали зі східних регіонів, палили оселі місцевих активістів і донощиків. Насильство завжди породжує насильство.

Із щоденника О.Довженка. «…Ах, коли б мені вистачило сили та часу написав би я роман про визволення Західної України, про возз’єднання наших народів, як народ український був тут ні при чім…».

О.Довженко розумів, що немає значення, хто розпочав цю братовбивчу війну, а має значення те, хто зробив цю війну частиною державної політики. Це добре розумів й Сталін.

Потсдам, 1945 р. 17 липня у радянській зоні окупації розпочалася прес-конференція представників держав антигітлерівської коаліції, на якій зокрема, розглядалися питання щодо умов організації суду над вищим політичним і військовим керівництвом Німеччини, знаменитого у майбутньому Нюрнберзького процесу. Цій частині переговорів Сталін приділив особливу увагу і особисто переглядав документи, що мали попасти до матеріалів справи. Більш того, він пише перелік питань, які з огляду на радянські інтереси неприпустимо розглядати на суді. Там прямо сказано, що із обговорення має бути виключено питання зовнішньої політики СРСР періоду укладення радянсько-німецького пакту про ненапад і все, що з цим пов’язане. Західним союзникам теж було що приховувати. І вони погодилися на обмін списками незручних тем. Було вирішено не згадувати на процесі Мюнхенську змову і зраду Чехословаччини, ані історію приєднання Західної України до СРСР.

Але на початку 40-х років ніхто ще про відповідальність не думав. І допоки Сталін проводить зачистку українських патріотів у Західній Україні, Гітлер почергово окуповує Норвегію, Данію, Бельгію та Голландію, а 15 червня 1940 р. капітулювала Франція.

Здавалося, що у новій, заново перекроєній Європі не було вже місця навіть міфу про Велику Україну. Однак саме у цей момент він знову виникає з небуття. Радянський Союз раптом вимагає від Румунії передачі йому Бессарабії та Буковини, і одночасно доводить це до відома посла Німеччини у СРСР.

Із донесення Ф.Шуленбурга. «…Я зауважив Молотову, що північна Буковина, яку вимагає СРСР ніколи не належала навіть царській Росії. Молотов заперечив, що Буковина є останньою частиною, якої бракує для возз’єднаної України».

Тепер вже у Берлінських колах з подивом вислуховують напівзабуту саму ж придуману нацистами теорію про необхідність возз’єднання українських земель. А.Гітлер сприймає це з розумінням. І коли румунський уряд звертається за підтримкою до Німеччини, він відповідає відмовою. А.Гітлер розсудив, що за умови доброзичливого ставлення Й.Сталіна Україна може бути сировинним додатком рейху навіть без її окупації. Керівник СРСР і так справно заправляв українським пальним німецькі танки і літаки із захоплених нафтових свердловин Дрогобича і Борислава, не кажучи вже про поставки сотень тисяч тон пшениці, величезної кількості марганцю та інших багатьох стратегічних видів сировини.

З виступу А.Гітлера. «…Чим більше Німеччина і Росія стоятимуть спиною до спини проти зовнішнього світу, тим більшими будуть їх досягнення у майбутньому. Вперше на землі не буде сили здатної протистояти цим двом державам…».

Новий похід більшовиків українських націоналістів вже не здивував. Бесарабію і Буковину Червона Армія займала вже в офіційному статусі агресора. Саме з таким формулюванням СРСР було виключено з Ліги націй за напад на Фінляндію.

«…Якщо Сталін хоче тільки возз’єднати українські землі» — міркував С.Бандера «… то навіщо прихопив ще й Прибалтійські держави, навіщо розпочав розпочав виснажливу війну з фінами. З десятка окупованих у Європі країн Червона Армія увійшла на територію шести, а тому велика Україна, це знову блеф для прикриття якихось інших планів». Оцінюючи заплутане хитросплетіння європейських політичних інтриг провідник українських націоналістів мабуть один із перших робить точний висновок.

З документів ОУН (б). «…На Європейському континенті зараз домінують дві імперіалістичні ідеї – німецька ідея світового рейху та російська ідея світової революції. Протистояння між ними є за своєю суттю не боротьбою двох суспільно-політичних систем чи ідеологій, а конкуренцією за панування на тому самому просторі…» .

Те, що двоє звірів не зможуть ужитися в одному лігві С.Бандера відчув точно. Проте тоді важко було навіть уявити, який політичний детектив передуватиме їх прямому військовому зіткненню. У вересні 1940 р. Німеччина, Італія та Японія укладають знаменитий тристоронній пакт, що передбачав розширення військової та економічної співпраці між цими державами. Через місяць приєднатися до цієї коаліції А.Гітлер запропонував і СРСР. У зв’язку з цим до Берліна на зустріч з Рібентропом прибув Молотов, згодом до їх бесід долучається і сам Гітлер. Між ними обговорюється майбутній розподіл світу. Переговори проходять доволі успішно, але тут відбувається щось незбагнене. Гітлер раптово відмовляється від власних намірів і вже у грудні 1940 р. підписує таємну директиву, яка увійде в історію під назвою «План Барбаросса», що передбачав план нападу на СРСР. Причини таких політичних віражів стануть зрозумілими лише через двадцять років.

Західний Берлін 1962 р. У серпні тут оприлюднюють щойно знайдені в архівах документи, що спричинюють справжню сенсацію. Справа у тому, що у листопаді 1940 р. Сталін таки дав згоду на вступ СРСР до Троїстого союзу, але за певних умов, які він виклав у п’яти таємних протоколах. Головну суть цих вимог німецькі аналітики представили Гітлеру у вигляду карти. Апетити Кремля було наочно зображено довжелезними подвійними стрілами, що перетинали практично всю Західну частину Європи. За участь у пакті Сталін претендував на створення радянських військових баз на Балканах та Босфорі, на вихід до берегів Норвегії та Ла-Маншу. У пояснювальній записці йшлося про підозріле скупчення частин Червоної Армії на кордонах Рейху і про активне рекогнисциювання місцевості, у якому активно беруть участь представники вищого політичного та військового керівництва СРСР. Стріли на карті ретельно обходили територію Німеччини, але не треба було бути великим стратегом, щоб можна було уявити собі, що може статися, коли ці сталінські лещата зімкнуться.

А.Гітлер нарешті збагнув, що Й.Сталін прагне не ділити світ, а одноосібно його завоювати. І міф про велику радянську Україну лише прелюдія до великої радянської Європи. Навесні 1941 р. Вермахт розпочав Балканську кампанію, втім захоплення Німеччиною Югославії та Греції, було вже стратегічною підготовкою Німеччини до війни з СРСР. Питання полягало лише у тому, хто розпочне першим. У цей час німецька військова розвідка поновлює переговори з усіма можливими союзниками Німеччини у війні проти СРСР, про що начальник другого відділу Абверу Е.Лахузен робить відповідний запис у своєму щоденнику: «…Я дав наказ вступити у контакт з лідерами українських націоналістичних угруповань. Необхідно було організувати антибільшовицький повстанський рух в Україні. Він мав на меті послабити міць Червоної Армії і переконати світову громадську думку у повному розладі російського тилу… ».

Україна реально перетворювалася на поле битви за світове панування. У цій бійні двох гігантів невеличка роз’єднана група українських націоналістів наважується на ще одну відчайдушну спробу відродити власну Українську незалежну державу. З цього моменту відкриваються найтрагічніші та найгероїчніші сторінки українського національно-визвольного руху.

Зі спогадів С.Бандери. «…А.Мельник вважав, що планування національно-визвольної боротьби має бути пов’язане з Німеччиною. Я обстоював ту точку зору, що ми не маємо таких союзників, щоб узгоджувати наші плани з їхніми… ».

Розрахунок лише на власні сили був не менш ризикованим, чим розрахунок на зрадливого і ненадійного союзника, але третього шляху для українських націоналістів вже не було.

О.Довженко через багато років писав. «…Все наше зрадництво та підлість під час усієї історії возз’єднання Східної та Західної України є кажучи по суті цілковитим обвинувальним актом, чимось таким, що історія не повинна нам пробачити, чимось таким, за що людство повинно нас зневажати, якби воно, людство, знало це про нас… ».

22 червня обидва диктатори розпочали між собою війну, і в українців не було жодного найменшого шансу залишитися поза цією війною. Обидва крила Організації українських націоналістів відчайдушно стають на лінію перетину двох вогнів.

З документів ОУН. «…Наше завдання у такій ситуації полягає у тому, щоб не допустити, щоб Україна була лише місцем розгри чужих сил. Власною боротьбою, власними силами та засобами, а також за власною ініціативою будуванням власної держави ми повинні здобути собі роль учасника цієї війни… ».

Якщо А.Мельник робить ставку на союз з Німеччиною, то С.Бандера в остаточну перемогу Німеччини не вірить. Він розмірковував: «…Навіть якщо Німеччина переможе СРСР мілітарно, ця перемога не дасть Німеччині виграшу у війні з рештою світу, який її продовжить. Час працює проти Німеччини, а отже цей проміжок часу від сьогодні до того, коли закінчиться війна, ОУН має створити такий стан речей на землях України, щоб його перекреслення було вже неможливим жодною військовою та політичною силою…».

А тому С.Бандера розпочинає власну вкрай ризиковану і небезпечну гру. Щоб зрозуміти, на чому ґрунтувалися його розрахунки, варто звернутися до потаємних процесів, що відбувалися за лаштунками політичного життя Рейху, про що майже не згадувала радянська історіографія.

Берлін 1940 р. 25 травня шеф німецької Служби Безпеки рейсфюрер СС Г.Гімлер подає на розгляд А.Гітлеру план звільнення життєвого простору для арійських народів за рахунок території нижчих рас. Багато у чому цей план уже було випробувано нацистами в окупованій Польщі. І цей досвід пропонувалося використати на східнослов’янських землях. Зокрема в Україні як і в Польщі передбачалося повна колонізація з перспективою знищення та депортації значної частини українського населення. Проте у Гімлера несподівано з’явилися опоненти. Альфред Розенберг, якого А.Гітлер призначив своїм уповноваженим з розв’язання проблем східноєвропейського простору подає фюреру свій план дій: «…Упродовж тривалого часу Київ був головним центром варязької держави з нордичним панівним прошарком і протистояв Москві» — писав Розенберг «…а тому нашим політичним завданням має бути підтримка прагнень українців до національної незалежності. Тим більше, що у війні з Росією це дасть нам певну як тактичну, так і стратегічну перевагу…». У суперечці з Гімлером, Розенберга підтримали генерали Вермахту та військової розвідки. Гітлер опинився перед вибором.

Саме на цій розбіжності зробить свою ризиковану ставку С.Бандера. І саме у цій небезпечній грі на внутрішніх суперечностях гітлерівського керівництва, отримає свою першу тактичну перемогу. В історії українського національно-визвольного руху зав’язувалась інтрига чергового політичного детективу. Заручившись підтримкою А.Розенбурга С.Бандера несподівано виступає з дивною політичною ініціативою, сенс якої спочатку не розуміють навіть його прихильники. Всупереч власним ідеологічним переконанням він створює у Кракові Український національний комітет (далі — УНК), до якого входять представники усіх політичних напрямків. Більш того, ОУН (б), яка тільки себе вважала єдиним легітимним представником українського народу делегує цьому комітетові право переговорів з німцями щодо створення Української держави.

Лев Ребет, один з провідних теоретиків української політичної еміграції, автор наукових праць в галузі політології і права, член ОУН (б). Він був одним з не багатьох, хто знав, що дивні і на перший погляд не логічні дії С.Бандери, є насправді реалізацією таємного плану у суть якого, були посв’ячені тільки його найближчі соратники. Зі спогадів Л.Ребета: «…Почалася нова політика ОУН, політика доконаних фактів, це йшло спершу тим легше, бо вся увага гестапо була звернена на роботу Українського національного комітету. Поліції навіть не снилося, що за цією акцією рівнобіжно йде друга акція, що за своїм задумом і засобами далеко перевищує першу…».

Суть такої таємничої політики ОУН (б) проявилася вже на самому початку німецько-радянської війни. Разом з частинами Вермахту у перших же боях бере участь окремий спецпідрозділ Абверу батальйон «Нахтігаль». Бійці цього батальйону були одягнені у німецьку форму, але свою частину вони іменували як Дружину українських націоналістів. На чолі рот батальйону стояли тільки українські офіцери. Його командиром був майбутній головнокомандувач УПА Роман Шухевич. За домовленістю з Абвером батальйон склав присягу на вірність не Рейхові, а Українській державі, тому важко з упевненістю сказати, хто кого використовував, — німці – українців для цілей Абверу, чи українці – німців, для утворення кістяка майбутньої Української армії. Як би там не було, але 30 червня згідно з заздалегідь розробленим ОУН (б) планом, ще до приходу німецьких військ батальйон «Нахтігаль» за підтримки підпільних бойових груп вибив зі Львова залишки відступаючих частин Червоної армії і піднімає над Львівською ратушою синьо-жовтий прапор. Увечері того ж дня Львівська радіостанція передає заяву ОУН, яка попри всі словесні запевнення ОУН у відданості Рейхову викликала шок у гітлерівського керівництва.

З радіозвернення ОУН. «…Волею Українського народу проголошуємо про відновлення Української Незалежної Держави. Українська Держава буде тісно співдіяти з Великонімеччиною Адольфа Гітлера, а Українська національна армія боротиметься спільно з союзною німецькою армією за Суверенну Соборну Україну…».

У цьому радіо зверненні повідомлялося також, що Акт про відновлення Української державності було прийнято Національними зборами Західної України, які також обрали і членів тимчасового українського уряду. Те, що ці збори розпочали свою роботу ще до приходу основних сил німецьких військ свідчило про точний задум, а саме – діяти на випередження. Польові командири Вермахту вважали, що усе це відбувається за узгодженням з Берліном. У них навіть підозри не виникло, що усе це українські націоналісти роблять самостійно, не узгоджуючи свої дії з німецьким верховним політичним і військовим керівництвом. Більше того, підготовка до цієї акції була настільки ретельно законспірована, що у складній недвозначній ситуації опинилися не тільки гітлерівці.

Зиновій Книш. Бойовий референт Української військової організації, письменник і публіцист, член ОУН (м). Він був свідком того, як реагували на Львівські радіозвернення у штабквартирі проводу полковника А.Мельника: «…Ми відчували у тому якусь містифікацію. Такі акти можливі або у згоді з німцями, або проти їхньої волі. Повне божевілля вступати з ними у збройну боротьбу тепер…Від великої напруги на чолі голови проводу виступили краплини поту…мовчимо, стоїмо перед загадкою… ».

До честі А.Мельника, він не відхрестився від рішень Львівських зборів і підписав заяву про підтримку українського тимчасового уряду. «…Своїм здавалося безглуздим вчинком» міркував А.Мельник «С.Бандера поставив на карту не тільки власне життя, а й долю усієї Організації, проте навіть частковий успіх української справи дає можливість на деякий час перехопити у німців ініціативу».

Ймовірно, що саме підтримка цієї акції лояльними до німців мельниківцями, викликала розгубленість Гітлера у перші дні після подій у Львові. Як би там не було, але в умовах початкового періоду війни Гітлер не ризикнув остаточно посваритися з українськими націоналістами, а тому не пішов на жорсткі каральні заходи.

З документів. Гестапо. «…Берлін, 4 липня 1941 р. Таємно…Визнання Німеччиною тимчасового українського уряду де факто, немає, однак враховуючи ситуацію слід ухилитись від вживання енергійних заходів проти узурпаторів, бо очікується початок передбаченого повстання за лінією радянського фронту у напрямку Житомира і Києва…».

Через декілька днів, коли німецькі передові частини вирушать далі на схід, увесь склад українського тимчасового уряду гестапо буде заарештовано і відправлено до концтабору Заксенхаузен. Туди ж перевезуть і С.Бандеру. З того часу він ніколи не повернеться в Україну, туди, де завдяки його відчайдушному вчинкові вже розпочались незворотні процеси, адже головним у його задумі було не формальне проголошення незалежності. С.Бандера свідомо ставив під удар себе і уряд, щоб таким чином відволікти увагу німців від низових структур ОУН – опори і основи майбутньої Української держави. Поки гестапо розбиралося з керівництвом Проводу в Україну увійшли сотні похідних груп ОУН, що були таємно утворені ще до війни. Це були «троянські коні» ОУН. Їх головним стратегічним завданням було не військове, а політичне завоювання українських територій. Як не парадоксально, але добрий грунт для цього готувала і сталінська влада.

Слідом за німцями у щойно захоплені міста і села України входили похідні групи ОУН і відразу перебирали на себе організацію місцевого самоврядування. Заінтересовані у наведенні порядку у тилах наступаючих частин командування Вермахту цю тактику прагматично підтримало, тим більше, що оунівці розпочинали з таких невинних на перший погляд акцій, як організація дозвілля та відпочинку німецьких солдат. Поступово на всій окупованій німцями території України з’явилася українська адміністрація. Вона розпочинає організацію бірж праці, намагається налагодити систему торгівлі і навіть відкриває початкові школи. Починають працювати театри і кінотеатри, з’являються видання українських та російських газет. Зрештою, за ініціативою А.Мельника у Києві створюється Українська національна рада, яка намагається координувати дії української влади в регіонах.

З Меморандуму Української національної ради. «…Українська національна рада має намір стати соціально-політичним представником українського народу і розвивати суспільне життя в таких галузях як господарство, культура, освіта, релігія і церква, займатися інформуванням громадян, громадською і соціальною допомогою…».

Не дивлячись на ідеологічні розбіжності державотворчу діяльність бандерівці і мельниківці спочатку вели спільно. І саме з цієї обставини пов’язана подія чи не найзагадковішого початкового періоду війни. У захопленому німцями Житомирі за не з’ясованих і не розкритих обставин гине один з провідних членів мельниківського Головного Проводу Микола Сціборський. Підозра в організації замаху впала на керівника однієї з похідних груп ОУН (б) Кіндрата Полуведька, оскільки непричетність до цього замаху німців була очевидною, і Мельник звинуватив у вбивстві бандерівців. Цієї версії дотримувалися аж до кінця 1990-х років, коли вийшли з друку мемуари колишнього генерала НКВС П.Судоплатова: «… На нас працював ще один агент, колишній підручний Коновальця, Полуведько. Він регулярно надсилав звіти в НКВС…».

Навіть у вирішальний момент двобою з Гітлером, Сталін не залишає поза увагою дії українських націоналістів. Якщо Кіндрат Полуведько був агентом НКВС, то є всі підстави припустити, що вбивство одного з провідних керівників ОУН було провокацією чекістів, не першою і не останньою у цілеспрямованому розпалюванні ворожнечі між мельниківцями і бандерівцями. Саме після цього вбивства братовбивчі сутички між обома фракціями ОУН стали звичайним явищем. Сталін виявився більш далекогляднішим, ніж Гітлер. Він розумів, що організація національного самоврядування несе загрозу не стільки Рейхові, скільки радянській владі. Колишній нарком у справах національностей мав вже мав досвід війни в Україні і добре знав, що навіть ілюзія створення власної держави тут набагато ефективніша прямолінійній окупаційній політиці, бо здатна привернути на сторону завойовника велику частину населення. А Гітлер цього не зрозумів, і фактично підіграв Сталіну.

Вальтер Шелленберг, бригаденфюрер СС, начальник 6 відділу Головного управління імперської безпеки – РСХА. Зберігся запис його бесіди з його начальником Р.Гейдріхом, яка свідчить про те, що влітку 1941 р. обираючи напрямок окупаційної політики в Україні Гітлер остаточно робить вибір на користь теорії звільнення життєвого простору.

Із щоденника В.Шелленберга: «…Фюрер хоче якнайшвидше створити безпощадну економічну систему спираючись на поліцію з якою не міг би зрівнятися навіть НКВС…» – сказав Гейдріх «…Якщо національностям, які ненавидять радянську систему і можуть бути залучені на нашу сторону не надати автономії їх важко буде утримати у покорі…» — парирував Шелленберг. «…Ви, Шелленберг, зовсім не знаєтесь на таких речах, цілеспрямоване здійснення жорстких заходів дасть той самий ефект…» — відказав Гейдріх.

До середини осені 1941 р. німецькі війська захопили майже всю Україну. Вслід за відступаючою Червоною армією частини Вермахту просувалися все далі на схід, і військова адміністрація здавала свої повноваження силам внутрішнього порядку, гестапо і спеціальним підрозділам СС, так званим «айнзацкомандам». Налагоджувати їх діяльність в Україну прибув особисто Гімлер, розпочалося практичне втілення нової окупаційної політики Гітлера.

З документів гестапо. Таємно. «…Айнзацкоманди вживають заходів проти діяльності українських націоналістів, вони розформовують органи самоуправління та служби правопорядку, що їх створила ОУН і займаються організацією нової міліції…».

Оунівці справді формували озброєні загони служби правопорядку, іноді вони називалися поліцією, іноді силами самооборони, але насправді мали стати основою майбутніх українських збройних сил. Гітлерівці точно відчули небезпеку, а тому розпочали створення власної української допоміжної поліції, так званої «шуцманшафт». Шуцмани підпорядковувалися тільки німецькій окупаційній владі, а командний склад підбирався виключно з людей, не пов’язаних з ОУН. Переважну кількість шуцманів німці вербували з радянських військовополонених. Саме ці формування використовувалися німцями для охорони концтаборів і єврейських гетто і у каральних акціях проти цивільного населення у тому числі і євреїв. Судячи з архівних документів, ані бандерівці, ані мельниківці, не брали безпосередньої участі у цих акціях.

Наприкінці 1941 р. про незалежну Україну вже ніхто і не згадував. Німеччина і її союзники розпочали планомірний грабунок захопленої української території. Для зручності її навіть поділили, Закарпаття остаточно закріпили за Угорщиною, Північна Буковина, як і українські землі між Дністром і Південним Бугом відійшли до Румунії, а Галичину приєднали до Польського генерал-губернаторства. На решті території, площею понад 300 тис. кв. км. було утворено рейхскомісаріат «Україна» з центром у м. Рівне. Його очолив Е.Кох, якого за схильність до репресивних методів управління навіть нацисти називали другим сталіним. Першими під удар регіонального фюрера потрапили бандерівці.

З документів гестапо. Таємно. «…Незаперечно встановлено, що рух бандери готує повстання, а тому всі функціонери руху бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно страчені як грабіжники…».

Український батальйон «Нахтігаль» німцями було терміново відкликано з фронту і розформовано. Більшість бандерівців у керівництві українського самоврядування було арештовано, а на членів похідних груп розпочалося справжнє полювання. Дійшла черга і до поміркованих мельниківців.

З документів. гестапо. Таємно. «…Центр організації руху Мельника у Києві провокує незадоволення українців владою рейхкомісаріату, що вдається досить ефективно…».

Міф про незалежну українську державу остаточно розвіявся, коли німці розпустили мельниківську Українську національну раду, а її керівників розстріляли у Бабиному Яру, арешти і страти українців ставали звичним явищем. Підписаний Гітлером декрет під назвою «Ніч і туман» закликав до тотального фізичного знищення навіть потенційних противників Рейху. Для цього тільки в Україні було створено 50 гетто і понад 200 концтаборів.

Швидкоплинний «медовий» місяць між нацистами і українськими націоналістами завершився. Розпочинався новий, збройний етап боротьби українців.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Результати Всеукраїнського конкурсу серед підлітків «Краще літературне оповідання» 2013-2014 років дивіться тут->
Час для читання ще є (Розумні думки розумних людей)