Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Беріть участь!

< -Інші статті цього ж автора

До оцінки нашої незалежності
Свободу не можна ані дарувати ані отримувати в подарунок, щоб вона не обернулась черговою залежністю.


Часом доводиться чути від багатьох «українських» політиків, народних депутатів, урядовців, що у 1991 році український народ отримав свободу без жодної пролитої краплі крові. Вони не можуть заспокоїтись, кажучи про те, що незалежність Україні впала з неба, як подарунок, якого не чекали. На мій погляд, про це можуть говорити люди, які не знають своєї історії, і не хочуть її знати, які не осмислили цю історію ані головою ані серцем. Тоді можливо й повірити, що незалежність Україні подаровано.

Дозволю собі не погодитись з таким твердженням.

Спочатку я пропоную повернутися на 360 років назад.

Національно-визвольна війна українського народу середини XVII століття проти Польщі під проводом Богдана Хмельницького підняла широкий пласт українського суспільства (козацтва, селянства, міщанства, української знаті, українського духовенства).

Визначні перемоги об’єднаного козацько-татарського війська під проводом Богдана Хмельницького над польсько-шляхетським військом під Жовтими Водами (квітень 1648р.), Корсунем (травень 1648р.), Пилявцями (вересень 1848р.) стали тим наріжним каменем, що заклали основу непохитності українського духу. І, що найважливіше, у суспільстві, позбавленому впевненості у собі й виразного почуття самобутності було відроджено почуття гордості й рішучості боронити свої інтереси.

Облога Львова відкрила українській козацькій армії шлях на захід. На той момент Б.Хмельницький взагалі міг знищити Річ Посполиту, але він не скористався цим.

Є аксіомою те, що гетьман намагався закласти підвалини української державності свідомо та послідовно. Але усього наміченого здійснити не встиг.

Практика стосунків з Росією показала її намагання знищити будь-які ознаки самостійності України та поступове перетворення України на звичайну провінцію Московської держави.

Коли у 1657р. гетьманом обрали одного з найбільших прибічників Б.Хмельницького – генерального писаря Війська Запорозького Івана Виговського він зосередився на пошуках противаги московським впливам в Україні. Це було викликано тим, що після смерті Б.Хмельницького Московія грубо порушуючи Переяславьку угоду 1654 р. про військовий союз двох держав, прагнула покласти край існуванню самостійної, відмінної від московської, політики Чигирина; звузити владні повноваження гетьманського уряду, забезпечити собі доступ до українських матеріальних, фінансових та людських ресурсів; розпочати приєднання до Московії українських земель; послабити геополітичні та економічні позиції Речі Посполитої як основного суперника в боротьбі за панування у Східній Європі.

У зв’язку з цим, перед козацькою старшиною стояли завдання: не дати Московії розпочати процес колонізації Гетьманщини; відстояти право проводити самостійну, незалежну зовнішню і внутрішню політику; оборонити свої «вольності», тобто право організовувати своє власне життя на основі традиційних для України цінностей як частини європейського світу.

І.Виговський розумів, що без допомоги союзників, це зробити буде дуже важко. З цією метою він зміцнював зв’язки з Польщею. У 1658р. після тривалих дискусій українські та польські посли досягли компромісного рішення, відомого як Гадяцький трактат. За цією угодою Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина утворювали Руське князівство, що поряд з Польщею та Литвою ставало третім повноправним членом Речі Посполитої. Новоствореному князівству надавалась широка автономія (гетьман відповідав лише перед королем, мав власне військо, суди, скарбницю, польським військам заборонялося вступати на територію князівства без запрошення гетьмана, гарантувалися традиційні права козацтва, православні дістали рівні з католиками права).

Українці виграли Конотопську битку у червні 1659р., але через свої виключно внутрішні суперечності програли війну з Московією.

Далі була доба Руїни та багатогетьманства.

Окремі українські гетьмани сподівалися, що, виявляючи лояльність до Москви, переконають московських царів у своїй надійності й дістануть згоду на автономію.

Одним з найбільш виразним представником цих сподівань був гетьман Іван Мазепа.

Протягом майже 21-річного гетьманування І.Мазепа проводив традиційну для гетьманів Лівобережної України політику. Він, як і Дорошенко, мріяв про об’єднання обох частин України і створення єдиної держави. У 1705 році, Мазепі вдалося об’єднати Україну і стати гетьманом держави обох берегів Дніпра.

Він створював нові регулярні полки, побудував на Дніпрі цілу флотилію козацьких “чайок” і “дубків”, на яких відправився в пониззя Дніпра, де захопив ряд турецьких і татарських містечок.

Перший з українських гетьманів відправляв молодь з шляхетських сімей за кордон для отримання освіти, відкрив низку друкарень (видання тих часів вважалися ледве не кращими за всю історію України), розширив Києво-Могилянську колегію, перетворивши її на академію, рівну кращим європейським університетам. За правління гетьмана серед слухачів університетів Сорбонни і Праги було багато українців. Майже вся козацька старшина мала вищу освіту.

У багатьох містах і селах на гроші Мазепи відкривалися школи. Резиденція гетьмана – Батурин – стала культурно-освітнім центром України.

Усе круто змінилося, коли над Європою зійшла зірка шведського короля Карла XII.

У виснажливій 21-річній боротьбі (у 1700 році вибухнула велика Північна війна) за володіння узбережжям Балтійського моря Петро 1, зазнавши декількох нищівних поразок вирішив модернізувати армію, управління й суспільство взагалі. Значно зміцнювалась централізована влада, пильніше контролювалися усі ділянки життя держави. У рамках цієї політики під загрозу потрапляла традиційна автономія Гетьманщини.

Мазепа розумів, які перспективи чекають і його самого, і Україну в цілому. Рано чи пізно контроль над нею мав перейти у руки урядовців центрального московського уряду. Про державний суверенітет довелося б забути. Мазепа переконався, що міцніюча імперія все більше і більше втручається у політичну українську державність як політично, так і економічно, вважаючи Україну лише джерелом для свого збагачення, перекачування її природних багатств, робочої сили, розуму і талантів.

Коли Карл XII, котрий ішов на Москву, завернув на Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів.

За надання військової допомоги та провізії Карл обіцяв захищати Україну й утримуватися від підписання миру з Петром аж до повного звільнення її від Москви та відновлення її давніх прав.

У відповідь, за наказом Петра російські війська повністю знищили м. Батурин з усіма його жителями (включаючи жінок, старих і дітей).

28 червня 1709р. відбулася Полтавська битва – одна з найважливіших битв у європейській історії. Українці програли. Остаточне поглинення Гетьманщини міцніючою Російською імперією було тільки питанням часу.

Після смерті І. Мазепи наука і культура України швидко прийшли в занепад, більшість українців стала неграмотною.

Поглинання Гетьманщини Російською імперією було довгим і затяжним. Росіяни послідовно намагалися обмежити українське самоврядування. Для цього вони застосовували всі звичайні способи імперських політиків. Найулюбленішим із них був принцип “поділяй і володарюй”, яким заохочувалися чвари між гетьманами і старшиною. Іншим способом було упокорення старшини під страхом підбурювання проти неї селянства.

Російська централізована політика в Україні передбачала три основних мети: 1) цілком підкорити собі українську верхівку і простий люд; 2) підпорядкувати українське врядування, економіку, культуру; 3) максимально використовувати людські й господарські ресурси України.

Звичайно, що у цьому відношенні Україна поступово перетворювалась на просту провінцію Російської імперії.

У цьому зв’язку згадуються події, що увійшли в нашу історію під назвою Коліївщина. Одразу встають у нашій уяві два великі лицарі української землі – Максим Залізняк та Іван Гонта. Саме Максим Залізняк, декілька років поспіль біля стін Мотринського монастиря таємно готував козацький табір до повстання проти поляків-поневолювачів. У 1768 році Максим Залізняк виступив із закликом до всенародного опору проти польських окупантів з метою вигнання їх з України та відновлення Гетьманщини, тобто Незалежної України.

Через місяць в Умані під гарматні постріли було проголошено відновлення Гетьманщини. Була проведена адміністративна реформа. Україну було поділено на полки і сотні Терен Правобережної України було поділено на чотири частини, в яких були призначені коменданти. Люди піднімали голови від польського гніту та зневаги, готувалися зовсім до іншого життя.

Однак трапилась велика біда. Польські поневолювачі панічно шукаючи порятунку, усвідомлюючи, що настав кінець їхньому пануванню в Україні, пішли на змову зі своїм запеклим ворогом – московитами.

Дві імперії – зі сходу та заходу, з усім своїм військом пішли на Україну. Розпочалася війна. По самим скромним підрахунках у боях полягло більше 30 тис українців.

Українців було розбито. Жорстокість з якої імперії знищували українців була звірячою. З І.Гонти поляки живцем здирали шкуру, а після цього четвертували. М.Залізняка московити закували у колодки і запроторили до Сибіру.

То чи недостатньо лише цього, щоб Україна окупила свою Незалежність.

Є історичним фактом, те що Жанна д’Арк, згорівши на вогнищі, — як зауважують весь час французькі мислителі, поети, релігійні та політичні діячі, — одна виборола незалежність для своєї країни.

Україна ж має таких героїв незліченно багато: Б.Хмельницький, І.Виговський, Я. Вишневецький, І. Мазепа, М.Грушевський, К.Левицький, О.Вітовський, С.Бандера, Р.Шухевич, В.Стус та багато інших. А скільки рядових козаків і селян полягло за волю України.

За великим рахунком, ми – невдячні потомки великих українців. Ми не цінуємо жертовні постаті, яких нам посилає Всевишній на порятунок цілого великого народу. Ми до цих пір не маємо остаточного числа українців, які полягли за здобуття свободи своєму народу, а також не знаємо усіх їх імен і жертв.

Тому, коли ставимо перед собою запитання: скільки ще нам терпіти, аби справді стати вільними, приходить одна відповідь: допоки не змінимо свою свідомість, допоки не відкриємо для себе спеціально заховані від нас сторінки нашої історії.

До речі, сумнозвісний Й.Геббельс свого часу зазначив: «якщо народ позбавити його історії, то через покоління він перетвориться у натовп, а ще через покоління ним можна буде управляти як заманеться».

Так, на жаль, трапилось і з нами. Робилося це методично і планово. Ось, для прикладу, деякі фрагменти. У 1824 р. міністр освіти царської Росії А.Шишков видав відповідний наказ у якому йшлося: «Воспитание народное по всей империи, несмотря на разность вер и языков, должно быть чисто русское».

Цензурний режим щодо нашої писемності того часу зазначав: «Подвергать запрету всякое малороссийское слово как по существу вредное и опасное для государственного единства».

У 1863 р. один з дописувачів газети «Слово» писав, що за українську мову не допустять вас ніколи до державної служби. То скажіть, чи є земля на світі, де було б злочином говорити рідною мовою, де було б заборонено писати книжки рідною мовою, учити дітей мови, якою розмовляють 14 мільйонів людей.

Не дивлячись на усе це, ідея незалежності України проростала і в XIX столітті.

Українська правова думка була вагомим аргументом у боротьбі за незалежність України у XIX ст.

У 1818 році з-під пера полковника Павла Пестеля вийшов конституційний акт – конституція «Руська правда». Цей акт був програмою Південного товариства декабристів, організованого у Кам’янці, і передбачав у разі перемоги декабристів встановити в Росії республіку з виборними органами влади та повною ліквідацією монархії і кріпацтва. Одночасно, активний член Південного товариства підполковник Сергій Муравйов-Апостол (внук українського гетьмана Данила Апостола) відстоював позицію незалежності України і вимагав включити це у «Руську правду».

Важливу роль у розвитку української політико-правової думки відіграла діяльність Кирило-Мефодіївського товариства (1846-1847 рр.). Вироблені його членами документи: «Статут товариства», «Книга бутя українського народу» та інші, спиралися на ідеї панславізму й необхідності створення союзу братських слов’янських народів: українців, росіян, сербів, хорватів, поляків, болгар, білорусів та інших. Ці ідеї були відображені у «Начерках Конституції Республіки». Основою суспільного життя визначалися общини, які об’єднувалися в області, округи та штати. Передбачалося створення семи автономних штатів (на чолі з президентами), що утворювали слов’янську конфедерацію.

Михайло Драгоманов у 1884 році розробив конституційний проект реорганізації Російської імперії в децентралізовану федеративну державу на зразок США та Швейцарії. Інтереси національних областей повинна була відстоювати Союзна Дума, яка б мала право зупиняти виконання рішень центральних органів влади (законодавчого органу та уряду), якщо вони не враховували інтереси областей. На місцях передбачалося здійснення владних повноважень як органів місцевого самоврядування, так і намісника центральної влади (губернатора).

Михайло Грушевський виклав свій проект конституційного ладу в статті «Конституційне питання і українство в Росії», опублікованій у 1905 р. Ним пропонувався механізм національно-територіальної децентралізації Російської імперії суть якої зводилась до того, що народ прямими таємними виборами формує національні обласні сейми, а ті – загальнодержавний парламент. Національні сейми мали одержати широкі повноваження для управління відповідними територіями.

Того ж року був опублікований конституційний проект, підготовлений членами Української народної партії. В його основупокладено ідею повної самостійності України, яка бачилася президентською республікою. Законодавча влада мала належати парламенту, який складався з двох палат – ради представників і сенату. Передбачався перерозподіл земля серед населення.

Окремо стоїть проект «Основний закон самостійної України – Спілки народу українського», розроблений М.Міхновським і репрезентований ним у 1905 р. За цим конституційним проектом Україна мала стати демократичною державою з республіканською формою правління. Відповідно до цього уся влада мала належати народу. На конституційному рівні передбачалось закріпити широке коло тоді загальновизнаних прав і свобод людини, наявність національного парламенту та органів місцевого самоврядування, формування цих органів шляхом вільних виборів на визначений Конституцією строк та ін. Конституція закріплювала право на особисту недоторканність, на об’єднання в організації, таємницю листування, свободу особистого життя, право на судовий захист від неправомірних дій чиновників, недоторканність житла, свободу совісті і віросповідання, науки та освіти, свободу слова, у тому числі й друкованого.

Після лютневої революції 1917 року, яка скасувала монархію в Росії, почались активні процеси розбудови української держави.

Українці почали творити свою державу.

У I Універсалі – першому законодавчому акті створеної 17 березня 1917 року Центральної Ради – йшлося про необхідність культурної та національної української автономії у складі Росії, створення Всенародних українських Зборів – найвищого державного органу України, що мав би завдання розробки та прийняття законів.

Почалося творення українсих державних інституцій та армії.

Прийнятий Центральною Радою III Універсал – 20 листопада 1917 року проголошував Українську Народну Республіку в складі Росії як федерації. Тогочасний радянський уряд Росії відкинув ідею надання будь-якої автономії Україні й направив свої війська для її придушення.

22 січня 1918 року Центральна Рада прийняла IV універсал, яким було проголошено повну незалежність України.

Складовою частиною боротьби за нашу незалежність є боротьба галицьких українців, які 2 листопада 1918 року на підвалинах Австро-Угорської імперії створили свою державу захопивши владу у Львові. Була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка. Галицькі українці, на відміну від своїх східних співвітчизників дуже швидко створили боєздатну армію та дієвий державний апарат і вступили у війну з Польщею за право жити вільними на своїй землі. Але сили були нерівними. І тоді допомогу зброєю та військовими спеціалістами надала східна Україна, східні українці долучилися матеріально і військовими фахівцями, а західні українці скріпили українську армію дисципліною. Українці навіть здобули Київ, вибивши з нього червоних. Але війну програми, бо не могли ми тоді встояти одночасно проти більшовиків, червоних, поляків, а також хвороб, від яких страждало українське військо.

Україна програла.

Далі була пора радянської окупації: голодомори, депортації, фізичне винищення.

Невід’ємною складовою боротьби України за незалежність є факт утворення у березні 1939 року Карпатської України.

Її незалежність була знищена хортистською Угорщиною, що була тоді союзницею нацистської Німеччини.

Український народ не змирився з становищем поневоленого народу і вже у 1929 році для боротьби з польськими та більшовицькими окупантами створив Організацію українських націоналістів, що дала початок легендарній Українській повстанчій армії (1942 р.). Українці утворили Українську Головну Визвольної Раду (свого роду український парламент), як представника українського народу, що боровся проти німецьких та більшовицьких окупантів, Генеральний секретаріат (український уряд) українську армію, територія її окреслювалась від Сану до Дону, були утворені й інші структури держави.

Пів мільйона українців заходу, центру, сходу, півночі і півдня України, включились у боротьбу за створення Української Самостійної Соборної Держави. Майже усі вони загинули або були репресовані окупаційною владою.

Боротьба ОУН та УПА за право українців самим творити свою долю йшла з окупантами аж до кінця 1950-х років.

Взагалі у XX столітті незалежність України або українських утворень проголошувалась п’ять разів, чотири рази вона була придушена окупантами.

Говорячи про сьогоднішню нашу незалежність слід зазначити, що війна з Україною ведеться іншими засобами.

Раніше війни велися традиційними збройними засобами з використанням регулярних армій. І критерієм війни завжди вважались засоби її ведення. Тобто, якщо застосовуються вогневі засоби, то це війна, а якщо ні, то це мир.

Специфіка сьогоднішніх воєн ґрунтується на тому, що війни ведуться не тільки традиційними збройними засобами, але і не традиційними, без застосування зброї, наприклад політичними, економічними, інформаційними, духовними, що є набагато ефективнішими.

З позицій цього підходу, критерієм війни виступають не засоби, а досягнуті цілі, що є співставними з цілями, які зазвичай ставляться метою під час традиційної війни. Це як правило, знищення, пограбування, зміна режиму та окупація іншої держави. На сучасному етапі розвитку цивілізації ці цілі можуть бути досягнуті без застосування зброї.

Проти України така війна вже давно ведеться її сусідами, і досить успішно.

Наша проблема полягає у тому, що ми до цих пір не можемо розпізнати цю війну, ми вважаємо, що це війною не є, і дуже сильно помиляємось.

Сьогодні в Україні розгортається битва за історію Україну та її мову.

Від того, чи виграємо ми цю битву на нові історії та мови залежить доля нашої Батьківщини і нашої державності.

Наша історія надає героїчні приклади беззавітного служіння своїй Батьківщині. Вона дає надію, здавалося б у безвихідних ситуаціях (адже були і гірші ситуації, але український народ з ними справився). Вона попереджає про небезпеки, дозволяє зрозуміти, що в України завжди були вороги, які хотіли її захопити. Наша історія і наша мова слугують нам опорою і путівником по сучасному. Ми не завжди до них прислуховуємося, і не завжди пам’ятаємо свою історію, не завжди нею цікавимося, але ми знаємо, що вона є. І ми завжди можемо до неї звернутися. Усі ті, хто жив до нас, готові тим маленьким відрізком свого життя допомогти нам зорієнтуватися.

Велика історія великої держави, якою є Україна є невід’ємною і дуже важливою частиною державної ідеології. Наші державні кордони є історичними кордонами, це кордони нашої державності. І тому не можна дозволяти нікому нападати, чи переписувати нашу історію, вихолощуючи з неї українське підґрунтя, бо це є нападом на нашу державність.

Сучасна війна – це, як ніколи, повторення минулого, це використання того, що вже використовувалося раніше. Тому агресор так не хоче, щоб ми розуміли і пам’ятали свою історію та мову, бо це зв’язок з минулими поколіннями українців, а також основа українського майбутнього.

Зв’язок з нашою історією – це зв’язок з нашою державністю. Розірви цей зв’язок – обірветься нитка історичного існування та розвитку нашої Вітчизни.

Тому так важливо не дозволити ворогам викривити і очорнити нашу історію в очах українського народу (це, до речі, стосується ідеї написання спільних підручників з історії України та Росії, що була, є, і буде нашим історичним суперником; сьогоднішньої політики Міносвіти України і його чільника, що бореться з українською спрямованістю нашої освіти), очистити людську свідомість від впроваджених туди міфів. Так важливо відкрити те, що було старанно заховано, те, що допомагає зрозуміти сучасне і, не дивлячись ні на які проблеми слугувати Вітчизні в ім’я майбутнього так же жертовно і самовіддано, як слугували йому наші предки.

Своя, українська держава (не така, якою вона є сьогодні для більшості українців) є запорукою вільного розвитку Української нації.

На закінчення хочу додати, що всесвітно-відомий правозахисник Дейвіс Норман на всю планету виголосив: «Українці стали жертвами найбільших рукотворних катастроф на континенті і загального геноциду. Їхні втрати під час війни 1918-1920 років, колективізації 1930-х та нищення у часи Другої світової війни, від Чорнобильського геноциду, наближається до страшної цифри – 20 мільйонів людських життів! Світова історія не знає іншого жодного народу, який би витримав такий геноцид і вижив».

Тому, свобода зійде на нашу землю лише тоді, коли український народ, зацікавившись власною історією, усвідомить свою цілісність і окремішність і буде будувати свою державу для всіх українців, а не для вибраних.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Результати Всеукраїнського конкурсу серед підлітків «Краще літературне оповідання» 2013-2014 років дивіться тут->
Час для читання ще є (Розумні думки розумних людей)