Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Беріть участь!

< -Інші статті цього ж автора

Конотопська битва 1659 року
Перемога української зброї та українського військового мистецтва; до питання становлення української держави та права.


У цій статті висвітлено політичні події, що відбувались в Україні у середині XVII ст. Розкрито причини війни між Гетьманською Україною та московським царством; подано перебіг Конотопської битви, проаналізовано її значення в історії України.

В этой статье раскрыты политические события, которые происходили в Украине в середине XVII века. Раскрыты причины войны между Гетьманской Украиной и московским царством; описан ход Конотопской битвы, проанализировано ее значение в истории Украины.

This article describes the political events that occurred in Ukraine in the middle of XVII century. Explores the causes of war between Hetman Ukraine and Muscovy; filed the course of the battle of Konotop, analyze its significance in the history of Ukraine.

Ключові слова: Конотопська битва, козаки, Чигирин, Іван Виговський, Григорій Гуляницький, Гетьманщина, Україна, Гадяцький трактат, Річ Посполита, Литва, козацьке військо, польський загін, московський цар, Московія.

Keywords: Battle of Konotop, cossacks, Chyhyryn Ivan Vyhovsky, Gregory Gulyanitsky, Hetmanate, Ukraine, Hadiach treatise, Rzeczpospolita, Lithuania, Cossacks, Polish squad, Moscow king, Muscovy.

Битва під Конотопом 29 червня (10 липня по старому стилю) 1659 року належить до найвизначніших перемог української зброї. Завдяки військовому хисту Івана Виговського козацьке військо (16 тис. козаків) разом із союзниками – кримськими татарами (30 тис.) і польським загоном (3 тис.) вщент розгромили московське військо Олексія Трубецького. Поразка змусила московитів припинити наступальні дії проти Української козацької держави – Гетьманщини – й думати про оборону власних земель. Особливого звучання надає цій звитязі той факт, що перед цією перемогою конотопський чотирьохтисячний гарнізон на чолі з полковником Григорієм Гуляницьким понад місяць мужньо обороняв Конотоп від московитів, яких налічувалось близько 100 тис. на чолі з трьома царськими воєводами.

Початок війни показав справжнє ставлення Московії до України, її державності, діаметрально протилежне пізніше патетичним заявам про «братерство», які й донині линуть з білокам’яної.

Після смерті гетьмана Б.Хмельницького Московія прагнула вирішити в Україні такі завдання:

встановити реальний військово-політичний контроль над Україною шляхом уведення російських гарнізонів в українські міста;

покласти край існуванню самостійної, відмінної від московської, політики Чигирина;

звузити владні повноваження гетьманського уряду, забезпечити собі прямий доступ до українських матеріальних, фінансових та людських ресурсів;

витіснити козаків з південних районів Білорусії, де вони конкурували з московитами;

послабити геополітичні та економічні позиції Речі Посполитої як основного суперника в боротьбі за панування в Східній Європі та розпочати реалізацію планів приєднання всіх українських та білоруських земель.

У зв’язку з цим, перед козацькою старшиною стояли завдання: не дати Московії розпочати процес колонізації Гетьманщини; відстояти право проводити самостійну, незалежну зовнішню і внутрішню політику; оборонити свої «вольності», тобто право організовувати своє власне життя на основі традиційних для України вартостей як частини європейського світу.

Офіційна Москва після смерті Б.Хмельницького робила все можливе, щоб змусити український уряд приймати важливі політичні рішення лише під контролем її представників.

Державницьки налаштована частина старшини розуміла, що Московія посилює свої позиції на Гетьманщині. Це проявилось у тому, що юний Юрій Хмельницький, обраний майбутнім гетьманом ще за життя батька, не може реально керувати державою. Тому насувалися нові вибори. Розраховуючи активно втрутитись у вибори гетьмана й нав’язати старшині свою волю, московський цар у серпні 1657 р. послав в Україну двох послів – В.Кікіна та А.Матвєєва, а також князя Г.Ромодановського з військом. Вони мали забезпечити бажаний для Московії сценарій виборів гетьмана.

З огляду на це, козацька старшина провела вибори гетьмана на старшинській, а не на загальній раді. Старшинська рада краще відповідала розв’язанню головного на той час питання – обрати гетьмана на власній, а не організованій російським урядом раді і без участі в ній спеціального царського посланця князя О.Трубецького.

26 серпня 1657 р. гетьманом Козацької держави був обраний Іван Виговський.

Царський престол для досягнення своїх цілей проігнорував обрання І.Виговського гетьманом, запропонувавши Чигирину таку основу українсько-російських відносин: у найбільших українських містах мають стояти царські воєводи з військом, яке повинно утримуватись за рахунок місцевого населення; податки з оренди, доходів і млинів мають надходити до царської скарбниці; кількість реєстрових козаків має бути скорочена до 10-40 тис. чол.; надалі кандидатуру гетьмана слід узгоджувати з царем; обраного київського митрополита обов’язково посилати на висвячення до московського патріарха тощо. Це зачіпало інтереси всіх верств населення України, а тому такі московські пропозиції козаками були зустрінуті з обуренням. Головне завдання при цьому полягало у втриманні стосунків з Москвою на тому рівні, що існував за життя Б.Хмельницького, а саме: відстояти самостійність та не піти на поступки з ключових питань державного життя [1].

Окремо слід зазначити, що саме Московія, вже у 1656 р. грубо порушила Переяславську угоду 1654 р., за якою Московія, крім інших, взяла на себе зобов’язання надавати Гетьманщині військову допомогу. Це проявилось у тому, що за результатами російсько-шведсько-української з одного боку та польської з іншого боку війни, що розпочалась у 1655 р., у 1656 р. у Вільнюсі був укладений мир між московським царем і поляками, без усякої згоди на те українців (спеціально послану українську делегацію навіть не допустили до переговорів). Побоюючись, що московити принесуть у жертву українські інтереси гетьман Б.Хмельницький та козацькі полковники відкрито звинуватили московського царя у зраді й порушенні Переяславської угоди 1654 р. У листі Б.Хмельницького до московського царя йшлося: «шведи-люди честі: пообіцявши дружбу і союз, вони дотримуються слова. Проте цар, уклавши перемиря з поляками і маючи намір віддати частину Гетьманщини у їхні руки, вчинив безсердечно».

На мою думку, вже тоді у союзі зі шведами, слід було відкрито та жорстко повернути українську політику та зброю проти Москви. Якби так сталося, отоді напевне й Україна була б іншою.

Тому І.Виговський зосередився на пошуках противаги московським впливам в Україні. З цією метою він зміцнював зв’язки з Польщею, проти чого активно виступили прості козаки. Це призвело до повстання на Запоріжжі. Критикуючи новозаведені в Україні порядки та відмовляючись погодитись на зміни в гетьманському уряді, зроблені без їхньої участі, запорожці не висували ніяких пропозицій у межах ідеї незалежності України. Тому, можливо стверджувати, що у цей час запорожці виступили як «руйнівна сила» української державності. Тим більше, запорожці звернулися по допомогу до московського царя, засвідчивши готовність йти на усілякі поступки Московії. Москвою було задіяно один із передових політичних методів того часу, що застосовується нею й дотепер – безпосередній зв’язок з опозицією задля повалення законного уряду, допомога їй політично, матеріально, а також військовою силою, хоча й досить обмеженою. Згодом цей прийом Москва широко застосовувала у відносинах з іншими державами, у тому числі й Україною.

Повстання, яке розгорталося при таємній підтримці Московії наприкінці 1657 р. створило зручне підґрунтя для висунення царем нових вимог до українського уряду вже у лютому 1658 р.

У тому ж році у травні відбулась битва двох козацьких армій у якій переміг І.Виговський зі своїми прибічниками. У цій битві 50 тис. єдинокровних братів загинуло. Це зруйнувало поточні плани царя й перешкодили відправці воєвод з московським військом в українські міста. Свого роду це була політична поразка Москви та її прихильників в Україні.

Не прийнявши московських вимог І.Виговський розпочав підготовку до війни з Московією. У цей час він не мав достатньої сили, щоб наполягати на визнанні поляками повної незалежності України. У 1658 р. після тривалих дискусій українські та польські посли досягли компромісного рішення, відомого як Гадяцький трактат. За цією угодою Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина утворювали Руське князівство, що поряд з Польщею та Литвою ставало третім повноправним членом Речі Посполитої. Новоствореному князівству надавалась широка автономія (гетьман відповідав лише перед королем, мав власне військо, суди, скарбницю, польським військам заборонялося вступати на територію князівства без запрошення гетьмана, гарантувалися традиційні права козацтва, православні дістали рівні з католиками права) [2].

Московія не хотіла змиритися зі своєю поразкою і тому вже у червні 1658 р. в Україну вторглось 20-тисячне російське військо у якому були деякі лідери розгромленої так званої опозиції: І.Безпалий, осавул Воронько, кошовий І.Барабаш. З цього часу розпочалось збройне протистояння Гетьманщини і Московії. Повсюди відбувалось насильства та грабунки українського населення, доходило навіть до страт. Така поведінка московського війська схиляла на бік І.Виговського все більше цивільного населення та козаків. В українських містах з’явились московські залоги. Козацькою старшиною це було розцінено як акт відкритої збройної агресії Московії.

Офіційно війну було оголошено сторонами одна одній у вересні 1658 р. Саме тоді, у вересні було укладено Гадяцький трактат. І.Виговський оприлюднив маніфест до «володарів Європи» з поясненням причин війни з Московією. У відповідь цар видав грамоту від 21 вересня із закликом усунути з гетьманства І.Виговського й зі свого боку оголосив про початок військових дій проти Козацької держави.

Щоб відвернути сили Московії з Гетьманщини І.Виговський у серпні-вересні 1658 р. здійснив похід на українсько-московське прикордоння. Паралельно з гетьманом воєнні дії проти росіян розпочав на території Білорусі й полковник Іван Нечай (молодший брат легендарного Данила Нечая). Його полк стояв у Старобихівській фортеці. У 1654 р. Б.Хмельницький приєднав південно-східну Білорусь до Козацької держави, створивши там Білоруський (Чауський) полк. Згодом, це призвело до конфлікту з московським царем, оскільки він оголосив ці землі взятими «на царське ім’я».

Бойові дії для козаків розпочалися вдало. Російське військо поводило себе на території Білорусі як окупанти. Тому, на стороні козаків виступили загони білоруської шляхти і міщани. Завдяки цьому були захоплені Мстиславль, Ярославль, Кричів та інші міста.

Цар поспішно заключив перемир’я зі Швецією і перекинув війська з Балтики у Білорусь. У квітні І.Нечая було розбито під Мстиславцем. У червні того ж року Білоруський полк був оточений в Старому Бихові. Але козаки мужньо оборонялись, і росіяни його взяти не змогли. Оборона продовжувалась більш як пів року. І.Нечай не склав зброї навіть тоді, коли І.Виговський зрікся булави. Тільки у грудні 1659 р. із-за зради декількох міщан царські війська захопили Старий Бихов. І.Нечай попав у полон і був засланий в Тобольськ.

Одночасно, восени 1658 р. московське 150-тисячне військо рушило в Україну. Г.Ромадановським у другій половині листопада 1658 р. було ініційовано обрання підконтрольними йому козаками альтернативного І.Виговському гетьмана для Лівобережної України – Івана Безпалого, започаткувавши тим самим руйнівну для української державності традицію багато гетьманства [3].

Ключові події українсько-російської війни розгорнулися під м. Конотоп, Ніжинського полку. Завдяки своєму розташуванню Конотоп був стратегічно важливим містом, ключем до всього українського прикордоння в районі Путивля. Саме в Конотопі стояв найбоєздатніший на Лівобережжі підрозділ гетьманських військ. Узявши Конотоп російські війська фактично ставили господарем усієї центральної частини українсько-російського прикордоння. Проте це було непростим завданням, оскільки місто було добре укріплене.

Облога російськими військами Конотопа розпочалася 21 квітня 1659 р. Укріплення Конотопа були досить міцними, а болота, що оточували фортецю у багатьох місцях, зробили неможливим використання кавалерії та артилерії. Перший прямий приступ росіянам не вдався, козаки збили росіян з фортечних мурів та вибили з міста їх окремі загони, яким вдалося прорватись. Ще декілька приступів не вдалося. У відповідь козаки здійснили кілька вдалих вилазок. Постійні напади козаків змусили Трубецького перенести табір війська на 10 км. від міста, розділивши таким чином армію між табором і військами навколо Конотопу. Тільки при облозі Конотопу російські війська втратили близько 10 тис. убитими. Аж до 29 червня, цілих 70 днів, 4-тисячний загін Гуляницького утримував фортецю проти 150-ти тисяч російського війська. Це дало змогу І.Виговському привести в порядок свою армію, отримати військову допомогу з Польщі і Криму. Крім того, до козаків І.Виговського приєдналися польські добровольчі кінні загони Потоцького, Яблонського, піхота Лончинського. Для охорони ставки гетьмана залучили загони сербських та молдовських бійців, загальною чисельністю біля 4-х тис. Кримський Хан Мухамед-Гірей IV сам з’явився на чолі 30-тисячного війська.

Армія І.Виговського з Ордою тим часом продовжувала просуватися в напрямку Конотопа. 24 червня під с. Шаповалівкою був розбитий невеликий передовий загін московитів.

Було вироблено план дій, за яким татари сховалися у засідці урочища Торговиця на схід від с. Соснівка. Сам І.Виговський, залишивши командування братові Григорія Гуляницького Степанові Гуляницькому, на чолі невеликого загону вирушив на Конотоп. 27 червня козаки напали на московське військо Трубецького і, скориставшись несподіванкою, захопили велику кількість московських коней та вигнали їх у степ. Але, прийшовши до тями, кіннота Трубецького контратакувала козацький загін і І.Виговський відступив за р. Соснівку в напрямку свого табору.

Наступного дня, 28 червня Трубецькой послав 30-ть тис. відбірної московської кінноти на чолі з боярином С.Пожарським наздогнати І.Виговського. Пожарський переправився через р. Соснівку і розбив свій табір на її іншому боці. Решта 30-ть тис. війська на чолі з Трубецьким залишилися в таборі. Тим часом 5-тисячний загін С.Гуляницького зайшов у тил Пожарському і, непомітно захопив міст через р. Соснівка, зруйнував його, і загативши вночі річку, затопив низину навколо неї.

29 червня 1959 р. невеликий загін І.Виговського атакував табір Пожарського і після короткої сутички почав відступати, вдаючи втечу. Війська Пожарського, відчувши легку здобич, почали переслідування, залишивши свій табір. Коли московські війська вступили в с. Соснівку, козаки дали знак рушати Орді та полякам, а самі усією армією розпочали контрнаступ на Пожарського. Побачивши пастку, Пожарський спробував відступити, але важка московська кіннота та артилерія загрузли у вогкому грунті біля річки. У цей з флангу вдарили татари – московська армія попала в оточення. Впродовж дня 29 червня була повністю знищено 30-тисячна армія Пожарського, а сам він разом з князями Львовим, Ляпуновим, Бутурліними, Скуратовими, Куракіними та ін. попав у полон.

Сам Трубецькой, почувши про розгром Пожарського, відкликав Ромадановського з облоги Конотопа та почав відступ з України. Побачивши це, Г.Гуляницький вийшов з Конотопа і вдарив по армії Трубецького, що відступала, захопивши багато артилерії. Сам Трубецькой при цьому, ледве не загинув, був двічі поранений й втратив крім артилерії, бойові знамена, скарбницю й майже весь обоз. Козаки й татари продовжували переслідувати московське військо ще три дні, аж до московського кордону. «Від тієї поразки міг утекти…лише той, хто мав крилатих коней» — так прокоментував перспективи порятунку царських ратників у битві під Конотопом український літописець Самійло Величко.

Звістка про поразку під Конотопом дійшла до Москви. Російський історик XIX століття С.Соловйов описав реакцію царя: «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1656 рр., загинув за один день, і вже ніколи після того цар не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву. Удар був тим важчий, що був несподіваним; та ще після таких блискучих успіхів! Ще нещодавно Долгорукий привів до Москви полоненого гетьмана литовського… а зараз Трубецькой, на якого було найбільше надій… погубив таке величезне військо! Після взяття стількох міст, після взяття столиці литовської царське місто затремтіло за власну безпеку: у серпні по государевому указу люди всіх чинів поспішали на земляні роботи для зміцнення Москви. Сам цар з боярами часто був присутній при роботах; навколишні жителі з родинами наповнювали Москву, і ходила чутка, що государ від’їжджає за Волгу, за Ярославль» [4].

Проте хвилювання царя, що І.Виговський з ханом піде далі на Москву, виявилися марними. Тільки-но союзники захопили Ромни, Лохвицю та інші міста, з Криму прийшла звістка, що козаки І.Сірка напали на татарські населення, і це примусило Хана з ордою залишити І.Виговського та повертатися в Крим. Згодом окремі полковники виступили проти І.Виговського. В сутичці з козаками переяславського полковника Т.Цецюри загинув канцлер Великого князівства Руського Ю.Немирич. Фактично в Україні розпочалась громадянська війна. Наслідком її стало те, що вже через чотири місяці після славної перемоги під Конотопом, І.Виговський склав булаву.

Хоч Гадяцький договір з поляками був вигідний для України, ідея союзу з поляками не знайшла підтримки серед більшості козацтва та народних мас. До того ж І.Виговський нехтував інтересами широкого загалу українського суспільства і спирався переважно на козацьку верхівку.

З огляду на викладене, слід зробити ряд таких узагальнюючих висновків.

1. Конотопська битва наочно підтвердила правильність сформульованої ще Б.Хмельницьким концепції про стратегічну важливість союзу із Кримом для становлення Української держави. Під одним командуванням була об’єднана одна з найкращих у Європі піхота – козацька – й одна з найкращих у Європі кіннот – татарська.

2. Як показало порівняння з іншими битвами того періоду, за своїми масштабами та кількістю жертв ця переможна битва належить до найбільших баталій, що відбулися на території України в XVII ст.

3. Правда про події під Конотопом розвінчувала багато великодержавних міфів, особливо про «споконвічне прагнення українців до союзу з Росією». Однак, слід зазначити, що незважаючи на великі сподівання та героїзм козаків, особливо загону Г.Гуляницького, Конотопська битва залишається змарнованим шансом і чи не найхарактернішим прикладом виграної битви та програної війни.

4. Це ще раз засвідчило те, що будь-які воєнні звитяги залишаються безрезультатними, коли відсутня єдність народу, коли загальнонаціональна справа відстоювання власної держави підмінюється боротьбою за інтереси одного класу, що незмінно призводить до громадянських конфліктів, воєн і навіть до втрати незалежності. Це і є головним узагальнюючим висновком цієї статті.

5. Вбачається доцільним широко висвітлювати причини та перебіг Конотопської битви у підручниках з патріотичного виховання нашої молоді та українських військових, у тому числі й Служби безпеки України. Це є важливим аспектом, оскільки у період становлення молодого покоління йде пошук героїв, на яких можна рівнятися. Тому, військова майстерність і політична передбачливість І.Виговського, героїзм і непоступливість полковників Гуляницьких були б гідним прикладом їх виховання у процесі становлення як особистості.

6. Є актуальним проведення у військових колективах СБУ, ЗСУ, МВС лекцій, семінарів, відповідних бесід, круглих столів, присвячених Конотопській битві, героїзму українського народу.

7. У цьому сенсі напрошується логічне запитання, а чи не є віддзеркаленням тих подій наше сьогодення?

Відповідь очевидна, є. Прикладів з новітньої історії України достатньо.

Список використаної літератури

1. Андрій Бульвінський. Конотопська битва 1659 року. – Київ., 2008. – 5-25 с.

2. Юридична енциклопедія. – Київ., — Українська енциклопедія імені М.П.Бажана, — т.3, — 2001., — 266 с.

3. Іван Крип’якевич. Велика історія України. – Київ., 1993. – т.2., 77-819 с. .

4. Орест Субтельний. Історія України. — Київ., — Либідь. – 1991. – 131-134 с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Результати Всеукраїнського конкурсу серед підлітків «Краще літературне оповідання» 2013-2014 років дивіться тут->
Час для читання ще є (Розумні думки розумних людей)