Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Беріть участь!

< -Інші статті цього ж автора

Українська дивізія січових стрільців «Галичина»
22 листопада в Україні відзначається День свободи. До омріяної століттями свободи, що є синонімом волі українці йшли кожен своєю дорогою, розуміючи її по своєму


По своєму розуміли свободу й українці, що воювали під час Другої світової війни у складі дивізії Січових стрільців «Галиччина». Вказану дивізію було створено у 1943 році німецькими окупантами і складалася вона з етнічних українців.

Навесні 1943 року, після поразки німців під Сталінградом нацистські власті прийшли до рішення – набирати до своєї армії ненімецьких жителів східних територій.

Відтак, губернатор Галичини Отто Вехтер звернувся до Українського центрального комітету, що являв собою український заклад соціального забезпечення, обов’язки якого полягали у нагляді за хворими, літніми людьми, безпритульними дітьми, в організації громадської служби охорони здоров’я, освіти, у допомозі військовополоненим і діяв під керівництвом відомого на той час географа Володимира Кубійовича на території східної Польщі та Галичини (ці території вважались німецькою колонією) із пропозицією сформувати в німецькій армії українську дивізію.

Отто Вехтер – австрієць за походженням вважав, що на Сході має бути співпраця німецьких властей з українцями. Він дотримувався думки, що слід відновити австрійський вплив на Україні, що походить ще з другої половини XVIII століття, і активно залучати українців до роботи в адміністративних німецьких органах. Отто Вехтер вважав, що створення української військової формації у складі німецької армії припинить або ж зменшить протинімецькі акції українського підпілля. А це був час, коли українська молодь масово вступала до Української повстанської армії, яка вже у той час налічувала близько ста тисяч вояків, які успішно боролися проти окупаційного німецького режиму.

Після тривалих суперечок і не дивлячись на незгоду ОУН-Б та протидію УПА (де, до речі також було не все так однозначно, оскільки одні командири її підрозділів вважали, що молодь має іти в УПА, а інші, — що не вишколені вояки повинні пройти військовий вишкіл у дивізії), В.Кубійович та його прибічники погодилися на створення української дивізії.

Безпосередньою причиною створення такої дивізії була надія на те, що це поліпшить ставлення німців до українців.

Великий вплив на рішення керівництва Українського центрального комітету (легальний український орган, що дозволили створити німці в Україні для вирішення ним питань політичного та соціально-економічного самоврядування українців) справили також уроки подій 1917-1920 років, оскільки В.Кубійович зі своїми колегами (а також сам митрополит А.Шептицький — людина колосальної популярності і авторитету сказав, що майже немає ціни, яку можна дати за створення власної української армії) були переконані у тому, що саме відсутність добре вишколеної армії не дала змоги українцям створити після першої світової війни власну державу. Усвідомлюючи можливість поразки Німеччини, вони твердо вирішили цього разу не допустити, щоб у хаосі подій українці зненацька опинилися без регулярних збройних сил.

28 квітня 1943 року було оголошено про створення дивізії «Галиччина». Сформовану Військову управу очолив галицький німець полковник А.Бізанц, людина, відома в Західній Україні, колишній підполковник Української Галицької Армії. Було також призначено уповноважених по окружних і повітових містах Галиччини і розпочато набір добровольців.

На переговорах про створення дивізії УЦК наполягав, щоб ця частина боролася проти радянських військ. За вказівкою А.Гітлера О.Вехтер зажадав, щоб усе вище командування дивізії складалося з німців, а сама вона, щоб не дратувати Гітлера, називалася не українською, а галицькою. Коли у червні 1943 року УЦК оголосив набір добровольців, на заклик зголосилися понад 82 тис. чоловік, і 13 тис. із них згодом стали солдатами добровільної дивізії Січових стрільців «Галиччина».

Дивізія мала греко-католицьких, а згодом і православних священників. У дивізії був представник Військової управи. На петлицях дивізійники вони мали галицького лева, у жовто-блакитних кольорах було виконано емблему на військовій техніці. Особовий склад дивізії із збірних пунктів м. Львова було направлено до вишкільних місць та формування до Німеччини. Старшини й підстаршини (офіцери і підофіцери) пройшли перевишкіл у старшинських школах. Формування дивізії почалося восени 1943 року, а закінчилося весною 1944 року у м. Нойгаммері (Німеччина).

Дивізія у своєму складі мала такі військові частини: три піхотних полки з протитанковою артилерією, курінь фюзілерів (передова елітарна частина із завданнями розвідки), полк польової артилерії з батареями легких і важких польових гаубиць, дивізіон зенітної артилерії, дивізіон зв’язку, курінь саперів, протитанкова артилерія.

Наступ Червоної Армії влітку 1944 року у напрямі м. Львова змусив німецьке командування кинути дивізію в район м. Броди, де вона укріпилася в другій оборонній лінії (всього тут було три лінії оборони). Основою оборонної системи на території Західної України був трикутник: Броди-Золочів-Львів.

Новий наступ військ Червоної Армії розпочався 13 липня 1943 року. Після завзятих триденних боїв на львівському напрямку, радянські війська прорвали оборону німців на фронті до 200 км. (танкові і кавалерійські частини Першого Українського фронту оточили вісім німецьких дивізій). Подальший наступ радянських військ розвивався настільки швидко, що німці не встигли організовано зайняти ані другої смуги оборони ані третьої тилової лінії.

Разом з 13-тим німецьким корпусом дивізія опинилася в оточенні. З 11 тис. її офіцерів і вояків, тільки 3 тис. вирвалися з того вогненого кільця. Решта потрапила у полон, загинула або перейшла до лав УПА.

Із тих, хто повернувся з-під Бродів, та нових добровольців, у тому ж таки Нойгаммері протягом вересня-жовтня 1944 року, було створено нову дивізію і направили її у Словаччину. З початку 1945 року дивізія через Східну Австрію перейшла до Північної Югославії.

Ситуація в основному змінилася, коли вже було пізно, німці опинилися поза межами українських земель. Український Національний Комітет на чолі з генералом Павлом Шандруком проголосив створення Української Національної Армії з дивізією “Галиччина”, як її першою бойовою одиницею.

У березні 1945 року П. Шандрук отримав повідомлення від рейхсміністра Німеччини А.Розенберга про визнання німецьким урядом Українського Національного Комітету як єдиного представника українського народу.

9 травня 1945 року в Австрії, на марші до Юденбурга, радянська військова частина легких танків роз’єднала дивізію на дві частини. Більша її частина попрямувала у Філлі, і там була інтернована англійцями, а друга — попрямувала до Тансвега, де була інтернована американцями. Згодом вояки дивізії виїхали на постійне місце проживання до США та Великобританії.

На відміну від військових армії генерала Власова, які були видані СРСР, оскільки були його громадянами, США та Великобританія колишніх вояків дивізії СРСР не видали (не дивлячись на його наполягання), посилаючись на те, що вони були призвані з території Західної України, що формально СРСР не належала, бо була окупована ним в 1939 році, а тому ці люди не є громадянами СРСР.

Існує декілька точок зору щодо абревіатури “СС” дивізії “Галиччина”. Одні автори вважають, що така абревіатура є розшифруванням саме як “Січові стрільці”, оскільки на усій техніці був “наш” дивізійний знак – синьо-жовті кольори і золотий лев на синьому тлі, на військовій формі дивізійників був зображений галицький лев та тризуб (на петличках, де німці носили блискавки – дивізійники мали срібного лева, а на рукаві – синій щиток із золотим левом).

Інші автори вважають, що це була типова частина “СС”, оскільки вермахт складався виключно з громадян Німеччини.

Я думаю, що слід це залишити для досліджень істориків, але достеменно відомо, що дивізія жодного разу не брала участі у каральних операціях.

Слід зазначити, що крім галицької дивізії в армії Гітлера служили й інші українці. Серед майже мільйона колишніх радянських громадян, котрі носили у 1944 році німецьку форму, українців було близько 220 тис. Для порівняння росіян – близько 500 тис.

Щоб осмислити ці цифри у ширшому контексті, слід узяти до уваги, що майже 2 млн. українців воювали по радянський бік, а багато перебували у польській, румунській, угорській, чеській, американській, канадській арміях.

Такою була доля народу без держави.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Результати Всеукраїнського конкурсу серед підлітків «Краще літературне оповідання» 2013-2014 років дивіться тут->
Час для читання ще є (Розумні думки розумних людей)