Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
31 серпня — 3 вересня шукайте нас в Українському домі!
kn vyst
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Беріть участь!

< -Інші статті цього ж автора

Боротьба галицьких українців за Українську державу
1 листопада 1918 року західні українці розпочали роботу, спрямовану на відновлення Української держави. Вони дуже швидко опанували становище, що тоді склалось у Західній Україні, створили дієвий законодавчий та виконавчий апарат, а найголовніше, — боєздатну армію, тобто, усе те, що є необхідним для функціонування незалежної держави


Австро-Угорщина була більш демократичною країною, ніж царська Росія. У цьому сенсі українці Галичини, користуючись політичними свободами всебічно розвинули громадсько-політичне життя.

Коли розпочалась Перша світова війна, представники усіх політичних партій Галичини створили Головну Українську Раду, щоб з її допомогою ефективніше відстоювати українські інтереси перед цісарським урядом.

Навесні 1915 р. Головна Українська Рада реорганізувалася у Загальну Українську Раду, метою діяльності якої було домагання державної самостійності українських земель, котрі мали бути визволені з-під панування Росії, а також об’єднання українських земель в Австро-Угорщині в окремий автономний край.

У листопаді 1916 р. політичний провід Галичини перейняло українське українське парламентське представництво у Відні на чолі з доктором Є.Петрушевичем, яке активно виборювало політичні права галицьких українців. Створення Центральної Ради у Києві навесні 1917 р. заохочувало галицьких українців прагнути державної самостійності та об’єднання українського народу в одне політичне ціле.

Доктор Є.Левицький на засіданні віденського парламенту 19 грудня 1917 р. заявив: «…Східна Галичина з історичного погляду творить колишнє самостійне староукраїнське князівство Галицько-Волинське, яке довгий час було складовою частиною великої всеукраїнської Київської держави. Теперішня Східна Галичина … творить, … в цілості неподільну … спадщину української нації… тому має бути влучена в Українську Народну Республіку, що відповідала би найвищому ідеалові української нації… ».

На початку жовтня 1918 р. у віденському парламенті проходили дискусії стосовно перебудови імперії. Є.Петрушевич обстоював думку, що Австро-Угорщина має бути перетворена на союз народів «… Вже сьогодні, рекламуємо найсвятіше для нас, право на з’єднання всіх українських земель в самостійну українську державу і домагаємося прилучення всіх українських земель австро-угорської монархії, до української держави».

У цей же час український посол у Віденському парламенті Семен Вітик у менш дипломатичній формі, чим його колеги заявив: «…українці вибрали шлях, який веде до з’єднаної вільної України».

Західні українці разом з іншими народами розпочали підготовку до створення власних незалежних національних держав. Намагаючись збудувати в Східній Галичині на руїнах імперії українську державу й долаючи запеклий опір, західні українці опинилися у становищі, подібному до того, в якому перебували їхні співвітчизники на сході.

Поляки також претендували на Східну Галичину. Вони хотіли відтворити Польщу середньовіччя в її історичних кордонах, які включали й Галичину.

Внаслідок цього виник конфлікт двох народів за територію, а не як на сході «за серця й думки людей».

Коли стало зрозумілим, що Австро-Угорщина от-от має впасти, 18 жовтня 1918 року, провідники політичних партій, церковні ієрархи Східної Галичини та Буковини утворили Українську Народну Раду, що мала діяти як представницький орган українського народу, і представляти українців у стосунках з народами імперії, що розвалювалась. Вони також оголосили про намір об’єднати усі західноукраїнські землі в одну українську державу.

Тим часом поляки і собі готувалися захопити Східну Галичину та Львів. 28 жовтня 1918 р. поляки створили у Кракові Польську ліквідаційну комісію. Владу у Галичині поляки мали перебрати на себе вже 1 листопада.

Тоді група молодих українських офіцерів на чолі з капітаном січових стрільців Д.Вітовським увечері 31 жовтня зібрали усіх українських солдатів, що служили в австрійських частинах Львова, й заволоділи містом (уночі українські військові частини роззброїли усі ворожі формування, зайняли ратушу та інші державні установи, арештували австрійського намісника, військового коменданта і взяли владу у місті).

Прокинувшись 1 листопада, населення Львова побачило, що на міській ратуші майорить український прапор, усі головні заклади – в руках українців і скрізь висять плакати з повідомленням про те, що тепер вони є громадянами української держави. Подібне сталося й в усіх інших містах Східної Галичини.

Українські провідники – К.Левицький, І.Кивелюк, В.Сінгалевич, С.Голубович, С.Баран, М.Лозинський, Д.Вітовський усвідомлювали, що це завдання не з легких, оскільки Львів здавна був польським політичним, адміністративним і військовим центром. Захоплювати таке місто жменькою українських вояків, яких налічувалося приблизно 1,5 тис., було без сумніву, відважним вчинком.

Українське населення із захопленням вітало події 1 листопада.

Першим актом нової влади було видання відозв до населення Львова і до українського населення всієї Галичини

У відозві до львів’ян сповіщалося про створення української держави, в якій уся влада належить Українській Національній Раді, а населення закликалося до спокою та послуху. Подібною була й заява до українського народу. Вона містила окремі заходи щодо утвердження новоствореної держави. Так, усі вояки української національності мали підлягати тільки Українській Національній Раді і наказам створених нею військових властей тощо.

Оговтавшись львівські поляки перейшли до активного опору. 2 листопада поляки вдалися до планомірного наступу на українські підрозділи. У цьому відношенні поляки були у кращій ситуації, оскільки мали більші людські сили та численне офіцерство. Між українськими та польськими загонами вибухнули запеклі бої за кожний будинок. На допомогу українцям прийшли два батальйони Січових стрільців, а Польща кинула на боротьбу з українцями усі свої сили. На північному заході, на кордоні між Східною Галичиною і власне Польщею, під ударами поляків упав ключовий залізничний вузол Перемишль. У той же час значну частини Буковини зайняли румунські війська, а у Закарпатті зберігали свою владу угорці.

22 листопада 1918 року після тритижневих боїв між Галичиною і Польщею українські частини залишили Львів. У січні 1919 року новою резиденцією уряду став Тернопіль, згодом Станіслав. Саме тут було зроблено послідовні спроби створити діючий уряд і боєздатну армію.

У той же час український уряд досить успішно розв’язав завдання організації створення української армії, її спорядження та озброєння. Невдовзі Українська Галицька армія і Січові стрільці стають серйозним супротивником польської армії, до того ж підтримуваної Францією.

Велика частина Східної Галичини була в руках українців, які наполегливо розбудовували свою державу. 9 листопада українськими партіями було призначено Генеральний секретаріат, на чолі з досвідченим парламентарієм Костем Левицьким. 13 листопада нову державу було офіційно проголошено Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР).

ЗУНР була державою з 4-мільйонним населенням, 3 млн. якого були українцями. На місце тимчасової влади було швидко поставлено дієвий урядовий апарат. 22-26 листопада на підконтрольних українцями землях було проведено вибори до Української Народної Ради, куди увійшло 150 депутатів і яка мала бути представницьким і законодавчим органом. За своїм соціальним походженням представниками української влади були інтелігенти, селяни-середняки, духовенство, що займали ліберально-національні позиції.

Президентом Республіки згідно з відповідним законом української Національної Ради від 4 січня 1919 р., що окреслював компетенцію, завдання та структуру державної влади став голова Ради Євген Петрушевич (1863-1940 рр. юрист, колишній член парламенту у Відні.

Заступниками Є.Петрушевича було обрано Л.Бачинського, С.Вітика, О.Попровича, А.Шмігельського.

Після створення уряду було приступлено до формування нового виконавчого органу – Ради державних секретарів, яку очолив С.Голубович. Це був уряд коаліції національних демократів і радикалів за співучастю безпартійних фахівців. Національною Радою було видано ряд важливих законів.

Особливо цікавим є закон від 15 лютого 1919 р. про українську мову. Згідно з цим Законом українська мова мала вживатись в усіх державних установах, публічних інституціях та державних підприємствах. У дусі толерантності до національних меншин закон гарантував їм право вільного користування рідною мовою в усіх стосунках з державними властями. Викладання у школах і вузах велося українською мовою. Водночас національні меншини отримали право організовувати свої власні школи та вести викладання у них рідною мовою.

ЗУНР зразу ж організувала місцеві органи управління. Вони спиралися на старі австрійські моделі й комплектувалися з українців, а досить часто – з польських спеціалістів.

Незважаючи на запеклу війну, яку нав’язали західноукраїнській державі, їй вдалося забезпечити на своїй території стабільність і порядок. Надзвичайно швидке й ефективне створення адміністративного апарату являло собою досягнення, що його могли повторити рідко з нових східноєвропейських держав, не кажучи вже про уряди Східної України. Великою мірою це стало наслідком схильності галичан до суспільної організованості, що дуже у них розвинулося у довоєнні десятиліття.

До важливих законодавчих актів Народної Ради належать гарантії нових виборчих прав усім громадянам держави, широкі гарантії прав меншостей, включаючи надання їм 30 відсотків місць у майбутньому парламенті. Українська національна Рада також ухвалила закони про громадянські права та обов’язки населення, про восьмигодинний робочий день та інші, нормативно-правові акти, що їх вимагали нагальні потреби державотворення. З конституційного погляду – були підготовлені засади для створення нового законодавчого органу – сейму Західної області Української Народної Республіки.

Всі великі приватні земельні володіння, що належали переважно полякам відповідним законом від 14 квітня 1919 р. були експропрійовані й розподілялися на правах приватної власності між малоземельними й безземельними селянами.

Західноукраїнський уряд докладав чималих зусиль, щоб у дипломатичний спосіб закінчити війну. Великі надії були на Антанту, але країни цього блоку, особливо Франція і США наполягали на тому, щоб передати Галичину під владу Польщі. Аргументом українських представництв на Заході про осібність українського народу, який має природне право на самовизначення їх не цікавили.

Єдиним винятком в антиукраїнському хорі західних держав була Великобританія.

10 листопада 1918 р. уряд ЗУНР почав переговори з Директорією про об’єднання усіх українських земель. Наслідком цих переговорів стало підписання передвступного договору 1 грудня 1918 р., згідно з яким обидві сторони висловлювали свій намір працювати для справи національного об’єднання. Перше рішення у цьому напрямі зробила Українська Національна рада, яка 3 січня 1919 р. одностайно прийняла ухвалу про злуку Західноукраїнської Народної республіки з Українською Народною Республікою.

Цей акт було урочисто довершено 22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві. З цієї нагоди Директорія видала універсал, в якому, зокрема, йшлося: «Віднині зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна … Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка…».

Відтак, ідея соборності українських земель, яка була важливою складовою політичної програми українських самостійників XX століття, стала дійсністю.

Оскільки більшість українців, котрі служили в австрійській армії, перебувала на італійському фронті й додому ще не повернулася, відчувалася гостра нестача у солдатах і офіцерах. За результатами проведеної загальної мобілізації до весни 1919 року у її лавах перебували понад 100 тис. чоловік. Однак була потреба у офіцерах і відповідному військовому спорядженні. Українських офіцерів у австрійській армії у порівнянні з іншими національностями було мало.

Тому ЗУНР звернулася до східних українців, як, наприклад до генерала Михайла Омеляновича-Павленка, та до кількох вищих офіцерів колишньої царської армії з пропозиціями зайняти посади командувача та членів Генерального штабу. Для укомплектування армії залучалися також «безробітні» австрійські та німецькі офіцери. Однак більшість офіцерів були галичанами і між ними та їх бійцями розвинулися надзвичайно приязні стосунки. Військове спорядження бралося в основному на австрійських складах або шляхом роззброєння німецьких та австрійських військ колишньої окупаційної армії, котрі перебирались через Галичину додому.

З початку 1919 року до кінця лютого того ж року війна, що точилася у Східній Галичині між українською більшістю і польською меншістю закінчилась виграшно для українців. Швидка й ефективна мобілізація дала змогу українцям здобути велику чисельну перевагу, що змусило поляків оборонятися. Проте завдяки майстерному керівництву, ефективній тактиці та заповзятості в бою поляки зуміли відбити атаки українського командування. Згодом – протягом березня – травня війна переросла у сутичку між галицькими українцями та військами власне Польщі. З приходом у Східну Галичину підкріплень із Центральної Польщі поляки отримали вирішальну кількісну перевагу. Переломною подією стало розгортання проти українців армії Й.Галлера. Цим сформованим у Франції з польських військовополонених і чудово озброєним 60-тисячним військом командували переважно французькі офіцери. І хоч Антанта направила його до Польщі для війни з більшовиками, поляки послали це військо проти українців. У квітні-травні поляки прорвали українську облогу Львова відкинули Галицьку армію до річки Збруч.

Організований 8 червня новим командувачем – генералом О.Грековим несподіваний контрнаступ українців започаткував останній етап війни. Під Чортковом, мобілізувавши останні фізичні, матеріальні й духовні ресурси, галичани пішли у наступ на переважаючі польські сили. Наступ українців був дуже вдалим і майже досягнув Львова, але його затримали не стільки підсилені військовими резервами польські сили, скільки брак боєприпасів. Галицька армія знову змушена була відступати.

До середини липня 1919 року поляки удруге окупували майже всю Східну Галичину, знову притиснувши західноукраїнську армію до Збруча.

Під тиском добре озброєного польського війська Галицька армія відступала на південний схід, у трикутник між річками Збруч та Дністер.

У цей час вела бої порти більшовиків і армія Української Народної Республіки.

Зважаючи на це, головне командування армії УНР вирішило наступом проти більшовиків у південно-східному напрямі відвоювати східний берег Збруча, щоб забезпечити Галицькій армії новий плацдарм. Ця операція вдалася і змінила співвідношення сил: до стомленої безперервними боями армії УНР, що налічувала 35 тис. бійців, прилучилася загартована у боях дисциплінована 8—тисячна Галицька армія.

У своїх споминах генерал О.Удовиченко писав, що «перейшовши Збруч, Галицька армія вперше стала перед лицем нового ворога, яким була більшовицька Москва. Проте для галичан був тільки один вибір – спільними силами з армією УНР звільнити територію Великої України від ворога та створити Українську Незалежну Державу з центром у києві. Це завдання з’єднання українських армій було єдиною моральною втіхою та могутнім імпульсом, що вів її на нові терпіння й нові подвиги».

І справді, об’єднана українська армія з піднесенням сприйняла наказ від 12 серпня 1919 р. головного отамана С.Петлюри про негайний наступ на Київ. Ця операція стала тріумфом української зброї – більшовики, які ще донедавна погрожували розбити рештки армії УНР, тепер спішно тікали на північ.

Під ударами об’єднаної української армії, яка опановувала Правобережну Україну, та армії генерала Денікіна, що наступала з Дону і успішно просувалася Лівобережною Україною, останні вже 16 серпня почали евакуюватися з Києва.

Тим часом українські війська вже 30 серпня здобули Київ. Однак, наступного дня до столиці зі сходу увійшли частини Денікіна. Створилась непевна ситуація, яка могла б закінчитись кровопролиттям. Згідно з наказом головного штабу армії УНР – українці не дались на провокації. На вимогу генерала Бредова українські частини залишили Київ, сподіваючись, що у майбутньому вони можуть співпрацювати у боротьбі з більшовиками. Уступили українці ще й тому, що за білими стояли Франція та Англія, а за українцями – ніхто.

З психологічного боку такий збіг обставин був надзвичайно трагічним, для українського вояка, оскільки він обливався кров’ю, визволяючи столицю від більшовиків, а тепер без бою здавав її такому ж ворогу. Особливо трагічним це було для Галицької армії.

Здача Києва, проте не розв’язала проблеми. Денікінці розпочали переслідування української інтелігенції, нищення українських установ створили атмосферу конфронтації. Та відкритої війни з добре озброєною армією Денікіна українці не хотіли допустити. Однак до середини вересня 1919 р. відбулося ряд сутичок між українцями та денікінцями, а з кінця місяця на усьому українсько-російському фронті розпочались бойові дії.

У перші дні жовтня білі перейшли у наступ порти армії УНР. Українці прийняли бій і спочатку навіть мали деякі переваги у боях. Воювати доводилось проти трьох ворогів: більшовиків, денікінців, тифу. Останній ворог був найгрізніший.

До середини жовтня 1919 р. армія УНР зменшилась до 40 тис. бійців усього при 160 гарматах. Залишається тільки вклонитися перед рішучістю українських вояків продовжувати боротьбу без достатньої зброї, амуніції, стратегічної бази, медичної допомоги.

Єдина країна, на яку ще надіялись українці, була Польща, з якою переговори велися ще з серпня 1919 р., щоб створити спільний антибільшовицький фронт. 5 грудня С.Петлюра виїхав до Варшави. У той саме час залишки армії УНР готувалися до так званого Зимового походу, метою якого було прорватись у тил денікінської та більшовицької армій, з’єднатися з повстанцями і продовжувати боротьбу за Українську державу.

Цей момент був найважчий за весь період визвольної боротьби. Також загальна політична ситуація в Європі була несприятливою для української справи. Те, що український уряд залишився без території, хоч мав за собою симпатії народу, повстанців і маленьке ядро армії, утруднювало працю українських дипломатів.

Зважаючи на загрозу більшовицької армії, Польща схилялася до переговорів з українцями. Однак, дуже гостро стояло питання кордонів між двома державами, особливо гостро стояла проблема Галичини.

Із прибуттям С.Петлюри переговори пожвавились. Ю.Пілсудський, бачучи небезпеку у червоній Москві, мабуть розумів, що майбутня доля Польщі буде пов’язана з існуванням незалежної Української держави.

5 грудня 1919 р. почався сьогодні вже овіяний легендами Зимовий похід. В історії воєн не було подібного прикладу, щоб таке мале число вояків – лише три з половиною тисячі, могло діяти у тилу ворога цілих пів року. Ось, що писав очевидець: «Наша армія в Зимовім поході – це фермент нації…цей похід був вершиною революційно-визвольних змагань українського народу власними силами… ».

У той час як учасники Зимового походу рейдували у більшовицькому тилу, представники УНР і Польщі підписали політичний договір та військову конвенцію. Це сталось 22 квітня 1920 р.

Загальний зміст договору був такий: Польща визнавала право України на незалежне державне існування та визнавала уряд УНР на чолі із С.Петлюрою. Кордони між обома державами мали проходити майже по тій лінії, яка існувала пізніше між Польщею і радянською Україною (тобто по річці Збруч). Обидва уряди брали на себе зобов’язання забезпечувати національно-культурні права – Польща, українцям і Україна полякам.

26 квітня 1919 р. польська армія разом з українськими загонами розпочала наступ на більшовиків під гаслом «За нашу і вашу свободу». Це був, безперечно, історичний факт, оскільки два здавна ворожих народи знайшли спільну мову і об’єдналися проти спільного ворога.

Наступного дня С.Петлюра видав відозву до українського народу, в якій наголошувалося: «Три роки, український народе, боровся ти сам, забутий усіма народами світу … Польський народ в особі свого начальника Юзефа Піл судського і в особі свого уряду вшанував Твою державну незалежність …Польська республіка ввійшла на шлях подання реальної допомоги Українській Народній Республіці в її боротьбі з московським більшовизмом, даючи можливість формуванню у себе відділів української армії. Ця армія йде боротися з ворогами України… Сьогодні ця армія бореться вже не сама, а разом з польською армією проти більшовиків, що загрожують свободі також і польського народу…».

Пілсудський також видав відозву до українського народу, в якій запевняв, що польське військо йде в Україну задля того, щоб допомогти її народу у боротьбі за державну самостійність: «Я вірю, що український народ напружить всі свої сили, щоб за допомоги Речі Посполитої вибороти собі волю і забезпечити своїм землям своєї Батьківщини щастя і добробут…».

Ці заяви обох державних керівників могли з’явитися поворотним пунктом у відносинах між українцями та поляками.

3-я польська армія разом з українськими частинами вщент розбила 7-у більшовицьку армію, 7 травня зайняла Київ.

Щоб стримати грізний наступ об’єднаних польсько-українських військ, більшовицьке командування кинуло проти них 1-у кінну армію Будьонного. На початку червня 1920 р. почалися сильні атаки червоних на Київському напрямі. Червоні після тижня запеклих боїв провали фронт і вдерлися у тил 3-ї польської армії. Це змусило об’єднані польсько-українські сили залишити Київ і відійти на захід. Українські частини, які вже мали неабиякий досвід боротьби з більшовиками проявили стійкість, проте стримати більшовиків не хватило сили. Тільки вирішальна битва під Варшавою, яка відбулася 15 вересня 1920 р., примусила останніх відступити.

18 жовтня 1920 р. більшовики запропонували полякам перемир’я. Згодившись на нього, поляки віроломно порушили Варшавську угоду з українцями. Однак, уряд УНР вважав, що це його не стосується і українці продовжували вести боротьбу проти більшовиків.

Сили українських повстанських загонів доходили до 40 тис. чоловік. Вони діяли переважно на Поділлі, Київщині, Катеринославщині, Полтавщині. Деякі загони діяли проти радянської влади аж до 1926 р.

Регулярні дії армії УНР були приречені з укладенням договору в Ризі 18 березня 1921 р., згідно з яким Польща визнавала український радянський уряд. Отже, для уряду УНР не було більше місця, а армія УНР мусила добровільно роззброїтись і перейти до стану інтернованих.

25 червня 1919 р. Вища рада Версальської конференції винесла своє рішення – Польща дістала повноваження на окупацію всієї Галичини та заведення цивільної адміністрації на окупованій території із застереженням ,- що вона забезпечить автономію цієї території, а також політичну, релігійну та особисту свободу населення. Це рішення було підтверджене Радою послів Антанти 1923 року.

Однак, навіть у таборах інтернованих українські вояки продовжували надіятись на зміну ситуації. З цією метою уряд УНР вирішив направити в Україну численну бойову групу на чолі з генералом Тютюнником, яка мала з’єднатися з повстанцями в Україні. 4 листопада 1921 р. почався другий Зимовий похід (без відповідного озброєння та спорядження, що однак, не зменшувало ентузіазму українських вояків). Перейшовши польсько-радянський кордон, вони легко знищили дрібні більшовицькі частини. Однак проти них негайно було вислано кінну дивізію Котовського, яка оточила і розбила їх. 359 полонених більшовики засудили на смерть і розстріляли їх під містечком Базар 21 листопада 1921 р.

Так закінчився героїчний порив українців, які залишились вірні ідеї національного визволення. Але боротьба українців продовжувалась, вже дуже скоро постала Українська військова організація, що об’єднувала українських вояків Української Галицької Армії, і не тільки, що згодом дала початок Організації Українських Націоналістів та Легендарній Українській Повстанській Армії. Причини поразки українців були такими.

1. Головна дилема українців, і насамперед східних, полягала в тому, що вони розпочали створювати державу, не завершивши формування нації (відставання й нерозвинутість процесу національного будівництва були наслідком гніту царату й слабкої соціальної бази, що на неї спиралося формування нації). З усіх соціальних груп і класів найбільш діяльнішою в національному русі та зусиллях у будівництві держави виявила себе інтелігенція. Однак, вона складала лише 2-3 відсотки населення, і тільки невелика її частина підтримувала українську справу. Для багатьох її представників, однаково тісно пов’язаних з українською та російською культурою, було психологічно важко розірвати зв’язки з Росією. Цим пояснюється їхня нерішучість у питанні про незалежність, схиляння до автономії чи федералізму.

2. Грамотна та рішуча діяльність більшовиків, зцементованих однією ціллю та партійною дисципліною по захопленню влади в Україні;

3. Неспроможність українського уряду масово залучити українське селянство до ідеї та справи боротьби за створення незалежної держави; тут далися взнаки їх неосвіченості, політичної незрілості, більшовицької агітації. Лише під кінець громадянської війни селяни стали схилятися до ідеї незалежності України, але на той момент найкраща можливість завоювання незалежності була втрачена.

4. Слабкість соціальної бази українського визвольного руху 1917-1920 рр.: українська влада не могла розраховувати на робітників, дрібну буржуазію, чиновництво, службовців, технічний персонал, стару армію.

5. Шлях до незалежності західних українців, що за силою національного руху не поступалися іншим східноєвропейським народам, які завоювали незалежність, припинили поляки, що були переважаючою силою у цьому регіоні.

6. Ворогами українців були й білі, що прагнули відродити імперію, щоб перемогти таких ворогів потрібно було більше сил, ніж могли зібрати українські національні рухи, що тільки народжувалися.

7. Відсутність допомоги українцям Антантою з причин незнання країнами цього блоку об’єктивного становища на Україні, ефективна пропаганда проти українців поляків і білих.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Результати Всеукраїнського конкурсу серед підлітків «Краще літературне оповідання» 2013-2014 років дивіться тут->
Час для читання ще є (Розумні думки розумних людей)