Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
31 серпня — 3 вересня шукайте нас в Українському домі!
kn vyst
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Беріть участь!

БОЛГРАД

Данило Якович Крижанівський, викладач іноземних мов та співів Болградської гімназії спустився сходами головного входу гімназії і попростував до чарівного міського саду. Задоволення після розмови з керівником гімназії паном Охріменком іскрилося в очах і відчувалося в пружності ходи…
— І що це ви намислили за короткочасну відпустку, — незадоволено провадив директор.
— Пане директоре, лише на тиждень. До Одеси приїздить з гастролями Товариство українських акторів, яке очолює мій товариш Марко Кропивницький.
— Ну то й що з того, — незадоволення від такого пояснення ніде не ділося.
— Ми потоваришували ще з тих часів, коли я навчався в Одеській семінарії, а Марко грав у професійному народному театрі графів Моркових. Тепер він з гастролями їздить по різних місцях, а я працюю тут, у Болграді. І от така нагода – театр Кропивницького буде в Одесі, ну як не відвідати старого побратима. Так і не далеко ж, якихось зо дві сотні верст.
— Ну а з хором хто буде займатися? – не поступався директор, — до дня Святих Кирила та Мефодія має виконуватися твір „Царю небесний”, на вашу музику, до речі. А ви хочете десь їхати.
— Та ми все вже добре підготували, та ж і я не на довго покидаю хористів. Ви ж знаєте, що для мене занняття з хором дуже важливі.
Директор щось мугикнув, ще невдоволено. Але географія його брів підказала Данилові, що успіх можливий. І він використав аргумента, якого вивчив на пам’ять заздалегідь.
— До того, пане директоре, ви ж самі казали, що „життя і діяльність викладачів у Болграді пов’язана із труднощами та особливостями невідомими в інших містах”.
— Казав, казав, — неначе все ще вагався директор, та раптом відразу, посміхнувшись, — їдьте, потім докладно розповісте що цікаве цього разу привезли до Одеси добродій Кропивницький зі своїми друзями.
Окрилений дозволом і перспективою дружньої зустрічі в омріяному місті квітучої юності Крижанівський проминув парк і вийшов до грандізного, найкращого на півдні всієї Російської Імперії Собору – Трипрестольного Собору Святого Преображіння Господнього. Цю величну споруду звели болгарські переселенці. Їм, втікачам з потуреччиної Болгарії було дозволено оселитися у вільних Буджацьких степах. Так з’вилося багато поселень, згодом і містечко Болград. Люди зібрали пожертви на будівництво церкви і самі ж, протягом п’яти років, будували її. Піднеслася вона до блакитних небес вічною подякою за добро і волю болгарського народу.
— Та й сама Болградська гімназія, — розмірковував собі Данило Якович, простуючи алеєю центрального проспекту міста, — є першим болгарським середнім учбовим закладом. І прикро, що воно відкрито в екзилі. Бо в Болгарії ще й досі панує Оттоманська Порта. А Болградська гімназія є осередком виховання майбутніх будителів та визволителів своєї вітчизни! Вже наближаючись до будиночку, в якому він знімав кімнату, Данило Якович знову згадав розмову з директором гімназії. Не марно він процитував його. Директор мав на увазі те, що Болград не губернське, та навіть і не уїздне містечко. Оплата праці викладачів тому тут нижча. До того ж умови побуту, літні суховії, осіння сльота не дозволяє вчителям затримуватися тут надовго. Але ж як тут цікаво, у цьому далекому кутку великої імперії. Навіть назва Буджак з тюрської перекладається, як „куток”. У такій віддаленості від столиць легко дихати, тут пахне свободою, волею. Тут гуртуються болгари для визволення своєї батьківщини, за ними із захватом спостерігають українці, сподіваючись на свободу неньки України. Данило Якович живе в Болграді вже шостий рік. Намагається не звертати уваги на складнощі побуту та інші негаразди. Викладає він російську мову та латину, а також музику і співи.От це, останнє, і є його незгасенним, несамовитим захопленням. У семінарії не було як розквітнути його талантові композитора. А от тепер у Болграді – інша справа. По навколишніх училищах та по інших гімназіях він відібрав здібних до співу юнаків та дівчат. Збираючись у позашкільний час, суботами та неділями, хористи вчилися виконувати не тільки духовного співу, а й народні російські, українські та болгарські пісні. Багато творів для хору написано самим Данилом Яковичем. Він залюблений в українську народну пісню, намагається сам писати музику, створювати нові пісні. Прикро, що на своїй землі саме рідна пісня зазнає утиску. Прикро, дивно.
За вікнами повільно минала середина вісімдесятих років дев’ятнадцятого століття.

ОДЕСА

Південна безсоромниця. Так називають дерево платан, яке росте в Одесі. Тому, що воно скидає свою кору і стоїть голе. Мабуть від того, що дуже жарко. Тож і люди тут такі – з оголеною, відкритою душею – веселі, галасливі, відчайдушні, не закріпачені у своїх діях та словах. Південне місто! Море, сонце спонукають людей до посмішки, до гумору, до радості. У них все гаразд! Принаймні так зовні видається. Ну скажіть, де ви ще бачили, щоб на вулицях були обладннані напувалки для безпритульних псів? А ніде! А от в Одесі все саме так і є. І собак шкода (романтична сторона) і щоб не показилися від спеки і не покусали (практична сторона). Дійсно, те що можливе, що відбувається в Одесі у північних столицях – зась.
Театр зустрів Крижанівського прохолодою, напівтемрявою, тишею.
— О, хто приїхав! – радісно загукав кремезний Марко Кропивницький, побачивши на порозі кімнати товариша буремної одеської юності, — Данило, як я радий тебе бачити.
Друзі поручкалися, обійнялися, поштовхали один одного у плечі, неначе розганяючи той час, коли вони не бачились. Ні, вони листувалися, трималися своєї дружби, але одна справа – прочитати листа, інша – погомоніти.Довго, не поспішаючи, забувши про час та усе навколишнє.
Крижанівський оповів про своє життя у Болграді, про Болградську гімназію, про хор, якому він приділяв так багато часу. Кропивницький із захопленням розповів, як вони із своїм народним репертуаром об’їздили не тільки всю Україну, але й російські міста Ростов-на-Дону, Москву, Петербург. І всюди мали чудові відгуки критики, прекрасну зустріч глядачів. Цьому срияли найкращі актори, такі як М.Заньковецька, М.Садовський, П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий, Г.Затиркевич-Карпинська.
— Даниле, — несподівано Марко припинив свою оповідь, — не дали мені дозволу на виконання твоєї пісні…
Данило Якович принишк, приголомшений новиною, неначе склався втроє. Це – найголовнише, на що сподівався, за чим їхав, про що хотів довідатись – ось воно.
— Не сумуй, — намагався заспокоїти композитора Марко, — гадаю ми щось придумаємо…

БУДЖАЦЬКИЙ СТЕП

Коник цокотів копитами шляхом від Одеси до Болграду. І у тому цокотінні була якась мелодія, але яка саме Дмитрові Яковичу не вдавалося второпати. Ноти скакали разом із бричкою і не хотіли складатися ні у яку мелодію. Просто так. Цок-цок-цок. Музика радості. Музика надії. Крижанівський озирався навколо, ловив поглядом жайворонків у високому небі, спостерігав за стовбчиками-ховрашками, що позаклякали біля своїх нірок, очікуючи доки кінь зі своїм господарем не припинять порушувати їхню степову тишу. Версти ховалися під копитами коника. Віддалялася Одеса — місто його тріумфу, наближався Болград – провінційне містечко, місто де було створено його кращу мелодію, його шедевра – музику на слова геніального Тараса Шевченка “Реве та стогне Дніпр широкий”. Марко вигадав таке, на що Данило пристав відразу.
— Знаєш, як ми зробимо? – Інтригував Кропивницький , бо товариш, звісно, не знав. – Ми під час спектаклю, замість запланованої у п’єсі, виконаємо твою пісню! Чудові слова, прекрасна музика! Я переконаний в успіхові. А іншого засобу оприлюднити її я не бачу.
Вщент заповнений театр співчував героям п’єси. У першому ряду сидів жандарм, який спостерігав “каби чего не вишло”. Раптом виходить актор і починає співати:
Реве та стогне
Дніпр широкий!

Що це? У залі оплески. На команду жандарма: “Прекратіть!” ніхто не реагує. Наполоханий жандарм чіпком вилетів із театру, побіг через площу до телефону, щоб “доложіть” про нечуване:
— Бунт! В театрі бунт!
А тим часом у театрі пісню на вірш безсмертного поета, за проханням глядачів, виконували вже втретє.
Жайворонки далі тішилися своєю можливістю вільно літати в піднебессі. Заспокоєні тишою ховрашки ховалися по своїх нірках. Коник цокав і цокав підківками, сподіваючись на повну опалубку вівса у Болграді.
Данило Якович Крижанівський повертався до щоденної роботи. Він не знав що двічі будуть друкуватися ноти його пісні і двічі тиражі знищуватимуть. І лише у 1887 році вони будуть надрукові і вийдуть у світ. Не знав, що пісня стане народною, що і буде найвищим визнанням майстерності творців, хоч і не щоразу згадуватимуть автора музики українського композитора Данила Яковича Крижанівського.
Додолу верби гне високі
Горою хвилю підійма…

Лунало в голові, в серці митця, навколо в природі. Лунає в народі. І лунатиме вічно.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Результати Всеукраїнського конкурсу серед підлітків «Краще літературне оповідання» 2013-2014 років дивіться тут->
Час для читання ще є (Розумні думки розумних людей)