Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Беріть участь!

Приватна власність. Що це таке, і як із цим боротися.
94 річниці Великої Жовтневої Соціалістичної революції присвячується (даруйте за пафос)

Картина №1. 1980-роки, СРСР.

У радянських шкільних підручниках із суспільствознавства приватна власність у теперішньому розумінні була поділена на особисту, тобто речі особистого користування, та, власне, приватну, під чим малося на увазі володіння засобами виробництва. Приватна власність однозначно засуджувалася, оскільки була джерелом експлуатації людини людиною, отже вважалося, що факт її шкідливості доведений науковим комунізмом. Особиста власність, у пику товаришу Троцькому, дозволялася. Хоча й з ледь помітним скреготанням зубів, тобто особисту зубну щітку мати – це нормально, це не збиває людину зі шляху будівництва комунізму, а ось двоповерхова хата, засилля кришталевого посуду в квартирі, велика кількість коштовних прикрас – це все надмірності, які свідчать про моральну деградацію особистості людини, на яку вже стопроцентно покладатися в процесі будівництва комунізму не доводиться.

Картина №2. Перебудова. СРСР. Безповоротні зміни в суспільній свідомості.

Потрохи змінювалася риторика влади, інформація від ЗМІ (до речі, мені завжди стає страшно, коли намагаюсь усвідомити їх реальний вплив на людей), тональність ідеологів. У свідомість пересічної радянської людини встромився образ роботящого, дбайливого та акуратного приватного власника невеликого ресторану, який денно і нощно працює сам, чи не силоміць змушує членів сім’ї працювати так само, заробляє непогано, і якщо в нього працює 2-3 найманих працівника, то він їм обов’язково гідно платить. Про податки тоді ніхто не думав, бо не знали, що це. Образ створився досить швидко, і сильно нагадував тоді ще не скасований образ вождя світового пролетаріату. Приватний власник був навіть трошки чесніший за вождя, хоча, ясна річ, не такий розумний – бо в нього задачі скромніші. Свідомість людини епохи перебудови з легкістю дозволяла образу власника мати автомобіль, гараж, ковбасу в холодильнику, словом, все те, про що мріяв пересічний будівельник комунізму, але в розумних межах. Десь у цей же час партійні боси згадали про запроваджений колись вождем НЕП; а образ ресторану, що належав образу власника, настільки перевершував наявні совкові ригайлівки й обдирайлівки, що суспільна свідомість вирішила, що приватна власність – це добре.

Картина №3. Незалежна Україна. Подальші думки і дії.

Логічним продовженням думок про приватний ресторан були думки про приватні заводи, газети й пароплави. Дійсно, якщо приватний ресторан настільки кращий за державний, то скільки ж добра принесе приватизація заводів! Розумні голови заходилися порівнювати заводи. Порівнювали з близькими нам за рівнем розвитку США, Німеччиною…, про Гондурас тоді ніхто не думав. Беремо, скажімо, ЗАЗ і Фольксваген, куди ж нашим до Мерседеса, будьмо гуманними. Порівняли, — що маємо? Отож, по всіх параметрах. А чому? Правильно, бо держава не може бути ефективним власником. Дозволю собі трошки відхилитись, я не можу напевно сказати, що таке виділена теза, але думаю, що мантра. Оскільки чую її чи не кожен день, а доводити її теоретично щось ніхто не збирається.

Але якщо на купівлю ресторану гроші якось можна назбирати, то на завод – дзуськи. Тут звідкись з’явилась ідея ваучерної приватизації та інші шляхетні способи передання активів від державного власника ефективному. Суспільна свідомість цілком зосередилась на розподілі засобів виробництва, майже зовсім утративши цікавість до приватизації ресторанів, що й зрозуміло – не ті масштаби. Дисонували з нею хіба що червоні директори, які ніяк не могли збагнути, по-перше, як це невідомий хтось може ними керувати, а то ще й звільняти; по-друге, як цей же хтось зможе вирішити весь обсяг задач заводу, адже вони цей обсяг більш-менш чітко уявляли; по-третє, як вони можуть потягнути завод на себе одноосібно. Щодо третього, то подивіться уважно, – небагато хто з червоних директорів отримав у власність керовані ними за часів СРСР заводи; натомість інші люди, – переважно директори рибних магазинів й овочевих баз, виявили дивовижну спроможність і управляти власною уявою, і впливати на процес приватизації. Ризикну припустити, що це відбулося, бо перші керувались розумом, а останні набутим рефлексом «хапай-і-неси», а отже були набагато швидшими.

Таким чином, приватизація відбувалася, з’являлися нові ефективні власники старих державних підприємств, суспільна свідомість переймалася виключно справедливістю приватизаційних процесів, подеколи нервово зойкаючи, як, наприклад, у випадку приватизації активів Чорноморського Морського Пароплавства. Але оскільки суспільна свідомість, за визначенням, не може системно займатися вузькопрофесійними питаннями, поза її увагою опинилися дуже багато значних, у тому числі, фундаментальних аспектів.

Картина №4. Сьогодення. США – Україна – Гондурас. Спільні риси.

За роки нашої незалежності сформувалася добра традиція пояснювати всі наші негаразди тим, що при владі у нас знаходяться або бандюги, або гопніки, або злодії, або дурні. Останнім часом усе чіткіше звучить думка про причетність електорату до відповідальності за таке прикре становище. І все це доволі слушно. Проте, проблеми України зовсім не унікальні, просто в силу багатьох чинників, у нас вони гостріші та очевидніші. Найвагомішим таким чинником, на мою думку, була революційна зміна кадрового складу еліти. Фактичними керівниками держави опинилися дикуваті і не дуже освічені люди зі своїми точковими пріоритетами та хистом не зважати на те, що знаходиться за межами їх інтересів.

Отже, про спільне. Ні в США, ні в Гондурасі, ні у нас, ані деінде (крім КНДР) немає чітких обґрунтованих відповідей на такі питання:

1. Наскільки недоторкана й священна приватна власність.

Якщо ви придбали олівець, ви можете ним користуватися, не користуватися або просто викинути його на смітник, це ваше право. А якщо ви купили картину Моне, ви маєте право застелити цим полотном свій стіл і різати на ньому сало?

Якщо ви купили землю, ви напевно всюди будете обмежені державою щодо її використання, хоча ця земля – ваша. Питання лише, наскільки ці обмеження доцільні, достатні та контрольовані.

Якщо ви володієте заводом, чи маєте ви беззастережне право звільнити працівників, знести завод, а на його місці розбити поле для гольфу? Кому тоді і що робити з безробітними?

Якщо ви володієте банком чи страховою компанією, чи можете ви розмістити кошти, якими розпоряджаєтесь, так, що вже ніколи їх не повернете? Скажімо, не через злочинні наміри, а через власну недолугість?

2. Що може бути приватним, а що повинно належати державі.

У Нідерландах земля знаходиться у власності держави, що втім не заважає їм посідати одне з перших місць з експорту сільгосппродукції, в решті Європейських країн землю можна приватизувати.

Багато раз чув, що не можна приватизувати стратегічні підприємства. Визначення «стратегічності» — окрема тема. Але в США купа підприємств, що однозначно підпадають під це поняття, знаходяться в приватній власності, і нікому це дивним не здається. Та що там підприємства, у них навіть ФРС державі не належить, а живуть не гірше за нас.

3. Якими повинні бути взаємовідносини між державою та приватним бізнесом.

Найбільш практичне питання з цього переліку, особливо на тлі кризових явищ останнього часу.
Наприклад, держава розміщує військове замовлення. Як правило, це намагаються робити на вітчизняних підприємствах, у тому числі, приватних, мотивуючи це корисністю для рідної економіки, навіть якщо рідне підприємство просить більше грошей, ніж чужорідне. Начебто й слушно. Але наскільки більше грошей можна віддати своєму? На 20, 50 або 200 процентів? А структура собівартості повинна хвилювати держаного замовника? Ну дійсно, якщо ціна висока за рахунок зарплат працівників-громадян, ці гроші вертаються в свою ж економіку, то ніби й нічого страшного. А якщо власник-кровосісь більшу половину коштів виведе до іншої держави, можливо навіть потенційного противника? А як це все реально проконтролювати? І наскільки такий контроль буде законним? А ще бувають випадки, коли й ціну порівняти нема з чим. А як тоді про ціну домовлятися?

Ми всі знаємо, що «Мерседес» — класна фірма, що робить класні тачки. От тільки страшно буде взнати, що станеться з цією фірмою, якщо вона втратить державні замовлення. Те ж, до речі, стосується і GE, і GM, і багатьох інших. Протекціонізм очевидний, зрозуміла його доцільність, незрозумілий тільки механізм його дії. І тут я як особистість, сформована у нашому суспільстві, не можу повірити у відсутність корупційної складової.

Або візьмемо 2008 рік, рефінансування банків. Апофеоз сучасної демократії. Хтось на дуже високому рівні бізнесу надмірно захопився зароблянням грошей, і ситуація різко погіршилася. Фактично, платники податків, не всі з яких дуже багаті, скинулися і допомогли через бюджет зовсім не бідним власникам фінансових установ. Інакше було би ще гірше. А власник ресторану, який правильно керував своїм бізнесом, має право на подібну допомогу? Принцип рівності усіх перед законом вже не діє? Питання риторичні. Зауважте, це все відбувалося не в умовах воєнного часу.

Картина №5. Світле майбутнє. Оптимістична замальовка.

Час настання світлого майбутнього не визначаю, аби не викликати сумніви у власній притомності. Хоча він настане. Світ періодично труситиме, сильніше чи слабкіше, поки це всім не набридне. Тоді розумні голови світу встановлять якісь прийнятні та прозорі правила гри і дадуть відповіді на розглянуті тут питання, а можновладці всіх країн об’єднаються задля цього і приборкають власну жадібність, майже, як заповідав Карл Маркс.

І все буде добре.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Результати Всеукраїнського конкурсу серед підлітків «Краще літературне оповідання» 2013-2014 років дивіться тут->
Час для читання ще є (Розумні думки розумних людей)