Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Беріть участь!

Поезія вагантів
З книги «У світі вічних образів»


Коли згадують про Середньовіччя, зазвичай, уявляють собі лицаря в обладунках, з мечем, що вражає ворога, кам’яні будівлі феодального замку, працю поневоленого селянина, похмуру пісню церковних дзвонів, що долинає з-за монастирських стін, та монаха, який зрікся спокус світського життя. Залізо. Каміння. Молитви. Війни.
Так, все це, звичайно, мало місце. Але ж люди ніколи не зрікалися своєї природи і можна з упевненістю сказати: не переставали залишатися людьми. Вони не могли і не хотіли думати тільки про смерть і про потойбічний світ. Земля годувала їх, із земним світом були пов’язані передовсім їхні переживання, надії, розчарування, радість і горе. Їх земне життя попри все залишалося світським. До того ж, люди в Середні віки, як і в інші історичні епохи, прагнули до світла й краси. При цьому їм хотілося бачити красу не тільки в храмах, але й в інших сферах свого побутування. І щоб вона проявлялася не лише в холодному безмовному камінні, але й у теплому людському слові, пружному, мелодійному.
Саме у Середні віки поезія стає королевою європейської словесності. Час прози ще не настав, адже навіть літописи складали тоді у віршованій формі. Поетичне слово лунало в ті часи повсюдно – і в храмі, і в лицарському замку, і на міській ярмарковій площі, і в колі хліборобів. У піснях люди згадували про славетних богатирів, про любов, весну, працю, про сумні й веселі події людського життя. Медієвістами висловлюється думка, що в ті часи існував також жанр так званих „жіночих” пісень, яких співали жінки в полі, у маєтку феодала тощо. Але всі ці пісні, що суперечили суворій церковній моралі, до нас, на жаль, не дійшли. Нікому не спадало на думку записувати їх і витрачати на це дорогоцінний пергамент. Освіченими людьми на той час були переважно клірики, а для них подібні твори не складали інтересу. До того ж, народна лірика взагалі навряд чи могла сприйматися як щось важливе, варте уваги, адже на першому місці стояли героїзм, звитяга. А оскільки ліричні пісні не вкладалися в епічну концепцію світу, то їх або ігнорували, або ж зараховували до гріховних.
Проте вже у ХІІ ст. починається розквіт ліричної поезії, народженої у Провансі, на півдні Франції, спричиненої піднесенням рицарської культури. Куртуазна поезія починається з культу прекрасної Дами, з творів провансальських трубадурів, що фактично повстали проти аскетизму середньовічної моралі.
За трубадурами слідують поети інших країн Європи, зокрема, міннезенгери („співці кохання”) в Німеччині..
Проте уявлення про ліричну поезію середніх віків було б далеко неповним, якби залишилося поза увагою таке цікаве й унікальне явище як латиномовна поезія вагантів.
Поезію вагантів деякі дослідники вважають одним з витоків куртуазного маньєризму. На перший погляд куртуазний маньєризм – це чиста ілюзія, тут усе „буцімто”, але це тільки поверхове враження. Інші науковці вважають, що куртуазний маньєризм – це „..вишуканий квітник екзотичної плісняви на залишках всесвітньої літератури. Виграючи усіма барвами веселки, ця пліснява поступово затягує подекуди ще видимі фрагменти названих залишків, відкриваючи перед зором цінителя строкатий і пухнастий килим – зримий образ смертоносної гармонії і хворобливо-чуттєвої знемоги. Це поєднання непоєднуваного: прекрасного з жахливим, високого з низьким, трагічного з комічним…”
Очевидно, до такого означення слід додати й те, що певна провокативність „жанру” не набуває при цьому форм низькопробності й вульгарності, а швидше граціозного поклону, не стільки перед „всілякістю”, скільки перед Дамою серця. Проте куртуазність попри всі обставини залишається куртуазністю. Це все таки лірика високого куртуазного кохання, яке трактується як своєрідна світська релігія. Кохання до Чарівної Дами набуває в ній часто форми васального служіння. ”Куртуазність” – це придворна шляхетність, праобраз майбутньої салонної культури.
В цілому ж, слід зауважити, що у творах куртуазного маньєризму головним є, насамперед, гра, для якої автор вигадує правила – патетично і беззаперечно, – або ж продовжує добре відоме здавен дійство. Звісно, події відбуваються не обов’язково на „любовному фронті”. Гострі, однак не грубі випади „маньєристів” спостерігалися супроти різноманітних і почасти зашкарублих і віджилих порядків як в середовищі світської влади, так і церкви. Одним з основних можливих витоків маньєризму, одним з напрямків розростання такої „плісняви” – власне, і є поезія вагантів.
„Хуліганство” розпочалося, судячи з усього, з лірики вагантів – мандрівних школярів (бурсаків) – і таких же мандрівних ченців, що галасливою строкатою юрбою наповняли своїми піснями середньовічну Європу. Мандрівні „дияволи” з великою горлянкою, горлодери, пиятики, ненажери, невгамовні проповідники життєвих радостей поєднували в собі багато суперечливого, але вони не були
в жодному випадку затхлою цвіллю. Навпаки – дух свободи і жадоба гострих насолод, в поєднанні з відсутністю грошей, не давали їм підстав для спокою. Одним словом – в дорогу і з піснею.
Вагантів називали так від латинського vagantes – тобто, мандрівні люди, інша їх назва – голіарди (ймовірно від провансальського gualiador – „жартівник”, або ж споріднене з фр. gailard – молодик „молода людина”). Серед вагантів було чимало мандрівних священиків, які не мали своїх парафій, монахів-утікачів, попів-розстриг, які через одруження чи пияцтво втратили духовний стан.
У пошуках кращої долі вони мандрували небезпечними в ті часи європейськими шляхами, заробляючи на прожиття складанням віршів та пісень. До них приєднувався різноманітний люд, намагаючись уникнути податків, переслідувань та покарань за різні провини. З часом ряди вагантів стали поповнюватися за рахунок студентської молоді.
З кінця ХІ ст. Європа вступила в період великих соціально культурних перетворень, значним чином зросла потреба в письменних й освічених людях, яких готували спочатку в церковних школах, а з ХІІ ст. – у світських школах та університетах. Школярі та студенти були народом непосидючим і, прагнучи збагатити свої знання, набути досвіду, вони кочували з міста в місто. Ця бешкетна, невгамовна молодь не відзначалася моральністю і загальноприйнятими чеснотами. Тоді звикли казати: „Школярі вчаться благородним мистецтвам – у Парижі, древнім класикам – в Орлеані, судовим кодексам – у Болоньї, медичним припаркам – у Салерно, демонології – в Толедо, а гарним звичаям – ніде”
Так ось це безжурне співуче плем’я упивалося безтурботно всіма втіхами світського життя, а при нагоді приєднувалося до різних акцій суспільних невдоволень, що підривало авторитет духовного сану, непокоїло духовні та світські власті. Радощі та прикрощі свого вільного життя ваганти висловлювали у піснях і віршах латинською мовою. Підносячи вагантів над широкими масами, латина робила їх часткою духовної еліти середньовічного суспільства. Водночас, на ієрархічних щаблях того часу вони посідали не надто високу позицію і тому добре знали , що таке бідність, поневіряння, приниження.
Саме в їхньому середовищі склалася велика і своєрідна поезія, розквіт якої припадає на ХІІ–ХІІІ ст. Перші відомості про цю поезію, близьку за духом до вагантської, були зафіксовані
ще в епоху Каролінгського Відродження.(VІІІ-ІХст.) Світські вірші про весну, любов, кумедні житейські ситуації можна знайти у збірці „Кембріджські пісні” (поч. ХІ ст.), де зібрано 50 віршів на різноманітну тематику, є серед них також і пісні, що безпосередньо нагадують вже лірику вагантів.
У 1803р. було знайдено найбільш значне зібрання середньовічної світської лірики – „Буранські пісні” („Carmina Burana”), Бейренські пісні – від латинізованої назви монастиря Бенедикт Бейрен, де вперше виявили згаданий рукопис з ХІІІст. До цієї збірки ввійшло близько 200 латинських віршів переважно вагантського походження. Ознайомившись з ними, „здивована Європа побачила, що похмуре середньовіччя вміло не тільки молитися, а й веселитися, і не лише рідними мовами, а й вченою латиною…”
Авторство віршів цього збірника, так само як й інших рукописів, – Кембріджського, Оксфордського, Ватиканського та інших, здебільшого не з’ясрване й до цього часу. Отож поезія вагантів переважним чином анонімна. Цьому, очевидно, сприяли самі умови вагантського середовища. Мандрівна маса письменних (а то й добре освічених людей), що володіла латиною і вмінням складати вірші (цьому вчили у школі), відчувала себе виокремленим кланом – вільним братством освічених людей, які зверхньо дивилися на представників інших соціальних станів (у тому числі й на феодальну знать), якщо та була неосвіченою.
Соціальний склад такої групи визначав до певної міри саму форму і зміст поезії вагантів. У формах своєї ліричної і дидактичної поезії ваганти тісно пов’язані з вченою латинською поезією каролінгської епохи (тонічне віршування, рими, лексика, образи й стилістичні прикраси), а через неї – з латинською поезією раннього християнства й античного світу, зокрема, „Піснями пісень”. Велике значення для любовної лірики вагантів мала також поетична творчість Овідія („Ars amatoria”) та поезія Горація, Ювенала.
Вплив античної поезії помітний не лише у міфологічних аксесуарах (Венера, амур, купідони, інколи навіть німфи й сатири), якими ваганти полюбляли прикрашати свої твори, чи в іменах дійових осіб (Флора, Філліда і т.п.), але і в концепції кохання, і в образі коханої, які позбавлені типових для куртуазної лірики ремінісценцій феодальних відносин – куртуазне служіння дамі і які пройняті земною радістю тілесної насолоди; характерно, що опис голого тіла (цікаве мотивування в одній з пісень – підглянута сцена купання) характерне для вагантської поезії, ніж для лірики трубадурів та міннезенгерів.
Відлунням вченої поезії є схильність вагантів до форм діалогічного обговорення казуїстики кохання (conflictus, certamen). Можна виявити ремінісценції античної поезії також в описах і в символіці природи у вагантів, що за яскравістю кольорів часто переважають весняні зачини куртуазної лірики; з іншого боку, в символіці природи у вагантів багато співпадінь з народною піснею, яка ,безумовно, вплинула на їх поезію. З мотивами кохання у ліриці вагантів поєднується мотив вина і пиятики; саме з жанру застільних пісень вагантів пізніше склалися численні студентські пісні: „Meun est propositum”.
У поезії вагантів виразно проявляються демократичні, як на той час, риси. Майстерні версифікатори, вони охоче зверталися до народної творчості, використовуючи мотиви й форми фольклорних пісень. Латиною зазвучали вже згадані жіночі пісні, а також „весняні заспіви”, пісні на світанні (альби) тощо. Ваганти не намагалися прикрашати життя, їм не властива куртуазна манірність. Як і в середовищі жонглерів, будь-які вірші, що відповідали настроям та смакам вагантів, ставали загальним надбанням, вони не тільки пародіювали євангелічні та літургійні тексти, але й самих себе; вони переробляли, доповнювали, перелицьовували все, що потрапляло в поле їхньої уваги, відкриваючи шлях для породження нових варіантів і заохочуючи інших поетів до наслідування.
Вченим вдалося встановити авторство лише небагатьох творів вагантів. Проте серед анонімної маси збереглось все таки кілька імен вагантів -поетів: Гугона на прізвисько Примаса Орлеанського (середина ХІІст.), Вальтера Шатільонського (друга половина ХІІ ст. – початок ХІІІ ст.) та ін. Творчість кожного з названих поетів відзначається індивідуальним почерком.
Найбільш самобутнім є, напевне, Примас. Злидар і волоцюга, він зумів передати всю безшабашність і безпритульність вагантського буття, де воля і незалежність поєднувались з необхідністю пошуків покровителів, випрошуванням подачок, вислуховуванням лайок і примиренням з презирством.
Ваганти внесли свою долю новаторства в європейську поезію у Х ст., надававши їй співучості, витонченості. Вони охоче наслідували пісенні й танцювальні народні традиції, з якими мали можливість знайомитися під час своїх мандрувань. Їхній стиль відзначається багатством відтінків – від зворушливої ніжності, юнацької свіжості та безпосередності, до навмисної бурсацької зухвалості та грубості.
Наділені рідкісною музикальністю (свої вірші ваганти не читали, а співали), вони впивалися „музикою співзвуч”, немовби граючись римами, досягаючи дивовижної віртуозності римування і, самі того не підозрюючи, відкривали для поезії невідомі їй досі прийоми поетичної виразності. По суті справи, ваганти вперше наповнили новим, живим змістом давній латинський розмір – „versus quadratus” – восьмистопний хорей, який виявився придатним і для урочистої оди, і для жартівливої пародії, і для віршованої оповіді.
До наших днів не дійшло майже нічого з музики, яка супроводжувала пісні вагантів; однак музика ця знайома, оскільки вона прихована в самому тексті. Її „почув”, зокрема, композитор Карл Орф, який створив 1937 року свою кантату – „Carmina Burana”, зберігши незайманими старовинні тексти і „через них” , і з їхньою допомогою, виразив свої судження про людину, про її нестримне прагнення до свободи й радості у важкі часи темряви, жорстокості і насильства.
Тематика вагантської поезії різноманітна. Писали вони і на замовлення високопоставлених покровителів хвалебні словослів’я, релігійні пісні (за які добре платили), в інших віршах прославляли свою свободу, шинковий розгул. Захоплені земними радощами, красою природи, вони не боялись небесної кари і відкрито заперечували похмурий аскетизм; славлячи Флору, Бахуса, Венеру, яких вважали символом радощів, тілесних насолод, веселих розваг у колі друзів та подруг. Вони були завжди готові прославляти щедрі дари природи, оспівувати тілесну любов, піднесеність від вина, азартних ігор.
Один з найталановитіших вагантів, який називав себе Архіпіїтом, тобто „поетом поетів” (середина ХІІст.), зізнавався в тому, що розгул у шинку надає йому натхнення. (Для мене вірші – вино! Випиваю одним духом! Я бездарний мов бевзь, якщо в горлі сухо. Писати не можу на голодний шлунок. Та Овідієм здаюсь собі, коли я під мухою.”) .Але є в нього і немало віршів, в яких відчутні цілком інші настрої: зокрема сум і гіркота від безпритульного поневіряння.
Зразком вагантського світосприйняття може служити знаменита „Сповідь” Архіпіїта – жартівливий вірш у формі сповіді із звертанням до архієпископа Кельнського. Поет не бажає прикриватися брехливим благочестям і з викликом визнає свої гріхи:

    Не понурість вченого – гурт, веселий дотеп
    Більш мене приваблюють, ніж медові соти.
    Лиш Венері — владарці рад я слугувати:
    Це ж бо діло вибранців, молодих крилатих
    Йду, куди юнацтво йде; світ переді мною.
    Дружний не з чеснотами – з блудом заодно я.
    Насолоди прагну я більше, ніж спасіння.
    Плоть цвіте, в душі проте, не людина – тінь я.
    В корчмі й померти рад, не в м’якій постелі,
    Аби лиш вино було в келиху веселім.
    Голосніше янголи заспівають, може:
    „Глянь на пияка того й змилостися, боже!”
    Ось і гріхи мої – мов на скатертині,
    Все, про що злорадники вам доносять нині
    В душу власну глянути в них немає часу,
    Хоч на блуд мій дивляться не з презирством – ласо.
    (пер. А.Содомори)

З повагою ставлячись до науки, пишаючись тим, що з часом вони стануть її оплотом, ваганти святкують водночас „день визволення від навчання”. У відомій поезії із збірки „Carima Burama” – „Прощання з Швабією” – мовиться про те, як молодий простодушний шваб, відправляючись на навчання до Парижа, побоюється аби французькі професори „не замучили його до смерті”. Для такого побоювання існували цілком конкретні підстави. Адже курс навчання на богословському факультеті, наприклад, продовжувався 10 років, а останній іспит (за Е.Терле), тривав з шостої години ранку до шостої вечора, і випускник не мав права за цей час ні поїсти, ні перепочити.
Однією з основних ознак поезії вагантів літературознавці (Мартин Лепельман) вважають „дитячу наївність і музичність”, непереборний потяг до мандрування, що виникає ,насамперед, з „відчуття гнітючої тисняви і робить нестерпними пута осідлого життя”, з почуття „безмежної зневаги до будь-яких обмежень і приписів житейської впорядкованості”. Радість і свобода – ось чого прагне душа вагантів. Прагне в той час, коли все життя середньовічної людини було майже цілковито підпорядковане суворому регламентуванню. Цьому „правильному” світові ваганти протиставляють своє вільне братство, відкрите для всіх добрих і веселих людей, для всіх, хто готовий поділитися останньою копійкою з нужденним, хто позбавлений чванства й пихатості.
Переважають в ліриці вагантів любовна тема і викривальна сатира. Їхня любовна лірика часто пов’язана з картинами сільської природи: поети оспівують весну, пробудження природи. Весна і любов – давні фольклорні символи оновлення всього живого. Хоча любовна лірика вагантів часто відзначається зухвалістю і бешкетництвом, однак у ній нерідко звучить повага до дівочості і цнотливості. Героїнею в таких випадках виступає молода селянська дівчина-пастушка.
Проте, мріючи про свободу та людську доброту, ваганти на власному досвіді переконувалися, що довколишній світ радше злий, ніж добрий. Бідність дихала їм у потилицю, змушувала кидати навчання, спричиняла хвороби, породжувала бідування. І хоча веселі молоді люди готові були переконувати себе й інших у тому, що бідність – це навіть добре, їм було важко пробитися в житті, якщо у кишенях порожньо, якщо одежа зношена до дірок.
У їхніх віршах не рідко звучить скарга на принизливу бідність, яка робить їх іграшками бездушної долі. Архипіїт Кельнський порівнює себе з листком, якого жене полями безжалісний вітер, а інший вагант – Гутон (Примас Орлеанський (1093–1160), дає волю розчаруванню, заявляючи, що „світом править брехня і злоба”.
Безсердечність, що її викривають ваганти у своїх піснях, найчастіше пов’язана з зажерливістю і жадобою до грошей. Особливо широко ця тема представлена в поезії Вальтера Шатільйонського (бл.1135–1200), одного з найосвіченіших латинських поетів ХІІст., автора великої епічної поеми „Олександріда”, присвяченої діянням Олександра Македонського. Вальтер гнівно вказує на те, що світом править Мамона. Їй одній служать графи, вельможі, а найчастіше – духівництво на чолі з папською курією.
Сатирична поезія вагантів має здебільшого антиклерикальну спрямованість. Хижацтво, зловживання, симонія (купівля-продаж церковних посад або духовного сану поширена в католицькій церкві за доби феодалізму в Західній Європі папського Риму), викликали невдоволення і засудження в різних країнах, що знайшло вираження, зокрема, у такому прислів”ї: „Цапай, лапай і хапай – три способи, щоб папствувати папою”!
Простодушна релігійність вагантів поєднується з гострим сатиричним ставленням до папської курії, до вищого духовенства, від якого залежали дрібні клірики. У дотепних задерикуватих сатиричних віршах вагантів висміюються лицемірство, розпуста, здирництво, користолюбство вищих священнослужителів. Поети не шкодують дошкульних слів, називають нечестивих служителів церкви „вовками”, порівнюють церкву з „блудницею”. Гостра критика папського двору звучить, зокрема, у вірші „Викриття Риму” Вальтера Шатільйонського.
Формально ваганти використовують у своїй сатирі елементи релігійної літератури, – вони пародіюють її основні форми (видіння, гімн, секвенцію і т.п.), доходячи до пародіювання літургії та Євангелія. У такий спосіб вони створили чимало дотепних пародій на біблійні сюжети та церковні ритуали. Так, у відомій пародії „Всеп’яніша літургія” (ХІІІст.) точно відбито всі компоненти меси, проте внаслідок пародійного перекручення слів виникає комедійний ефект: „Сповідайтеся Бахуру (замість Богу), бо благ єсть, бо в кубках і кружках воспіваніє його”; „Пир усім” (замість „мир усім”) і т.п. В анонімній пародії ХІІст. „Євангеліє від Марки Срібла” (замість „від св. Марка”) дотепним підбором фраз із Біблії та Євангелія викривається користолюбство папи та його оточення.
До папської курії прийшов якось шукати захисту невинно засуджений бідний клірик. Але його виганяють уже з порога: „Відійди від мене, сатана бо не пахнеш ти тим, чим пахнуть гроші”. Зовсім інший прийом чекає багатого і роздобрілого клірика, який „вчинив убивство”. Гроші відкривають йому доступ до самого папи. Взявши хабара, папа повчає своїх підлеглих: „Глядіть, братіє, ніхто хай не зведе вас пустими словами, бо я дав вам зразок. Як я беру, щоб так і ви брали”.
Різкі випади проти Церкви часом перетворювали вагантів на єретиків. Протягом століть церква переслідувала вагантів, а з початку ХІІІ ст. почала жорстоко розправлятися з ними. Арнольда Брешіанського було страчено за розпорядженням папи у 1155 році. Наприкінці ХІІІ ст. лірика вагантів занепадає, але традиції її вплинули на подальший розвиток куртуазної та міської літератури. У наступні століття про неї майже забули і відкрили її знову в добу романтизму, коли прокинувся інтерес до старовини. В наш час знову пожвавився інтерес до вічно молодої поезії запальних співців свободи і радощів життя, тим більш, що в середовищі вагантів виникло чимало студентських пісень, зокрема, деякі строфи з широковідомої „Gaudeamus igitur”.
Одним з ідейних натхненників вагантів можна вважати П’єра Абеляра (1079–1142). Він – центральна фігура духовного життя освіченої Європи початку ХІІ ст. Блискучий оратор і викладач, він стояв на чолі приватної світської школи у Парижі, відомої своїм вільнодумством. На лекціях Абеляра збиралася різноманітна публіка – клір, городяни, рицарі, ваганти. Слухачі та послідовники були йому віддані до останку та всюди слідували за своїм наставником.
Абеляр з повагою ставився до античної філософії та найбільше цінував він Розум. В книзі „Так і ні” він пропонує обмежити релігійну віру „розумним обґрунтуванням”. Головним в Абеляра є не теоретизування довкола окремих положень християнської догматики, а опір авторитету церкви. За критику католицьких догматів та фанатизму погляди Абеляра було двічі засуджено церквою і папою як еротичні.
Вже будучи ченцем, Абеляр наважився на розповідь в автобіографічній „Історії моїх поневірянь” про своє безмежне кохання до учениці – талановитої і прекрасної Елоїзи, а також про те, яких жорстоких переслідувань зазнавали коханці за свою пристрасть з боку церковних фанатиків і заздрісників. Трагічна історія цього кохання знайшла відображення і в їхньому листуванні, яке вражає психологічною глибиною і щирістю почуттів. „Історія” Абеляра та його листування є цінним літературно – історичним джерелом у вивченні духовної атмосфери Європи початку ХІІ ст., а також свідченням відродження духу античного індивідуалізму, зростаючої свідомості, самоцінності окремої особистості.
У самих же вагантів „античність” нерідко набувала крайнього вираження і відвертості сцен:

    Я скромна дівчина була,
    Вірго дум флоребам,
    Привітно-ніжною цвіла,
    Омнібус плацебам.
    Пішла якось я на лужок
    Флоре адунаре
    І зажадав мене дружок
    Ібі дефлораре…
    Під лікоть взяв мене обліг,
    Сед ном індецентер,
    Й до хащі прямо поволік
    Вальде фраудулентер
    І з мене плаття там здіймав
    Вальде інде центр,
    І білі рученьки ламав
    Мультум віолентер.

    І промовляв: „Дивись як десь
    Немус ест ремотум!
    Всередині палаю весь!”
    Плаксі ет хок тотум.
    „Йдемо під липу, бо між віть
    нон прокул а віа.
    Сопілка там моя висить,
    Тімпанум кум ліра!”
    Дійшли до дерева того,
    Діксіт: седеамус!
    Вже нетерплячка б’є його.
    Лудум фаціамус!
    Схилився наді мною:”Все!
    Нон абскве тіморе.
    Я зроблю жінкою тебе…”
    Дульці ест кум оре!
    Сорочку на мені підняв,
    Корпоре детекта,
    І мій замок псувати став,
    Куспіде еректа.

І далі в такому ж дусі. В такій поезії легко помітити розпусність і любов до земного життя, до розваг та тілесних утіх, яку проповідували ваганти. Але тут присутня й одна із закономірностей куртуазного маньєризму – безпосередня і наглядна передача духу як народної простоти, так і вишуканої манірності сутінкових залів Людовиків.
Проте було б помилково уявляти собі вагантів як юрбу розпусників. Їхня поезія має філософське підгрунтя, вона близька до позиції: „Випий келих насолоди до дна”, що була притаманна ще давнім грекам. У поезії вагантів панував дух свободи, від якої, за словами Рабле, „швидше пахне вином, ніж єлеєм”. У вже згаданій „Сповіді” Архіпіїт Кельнський прославляючи непутяще життя ваганта, заявляє, що радше воліє „померти в генделику, ніж у власному ліжку”. Зрозуміло, що в таких випадках переважає спосіб надання серйозним жанрам духовної словесності пародійного звучання. Звертаючись до поширеного в середні віки жанру диспутів, ваганти змушують звичайнісіньке вино сперечатися з пивом („Суперечка між Вакхом і пивом”). Подібна концепція існує також в східних вченнях на кшталт дзен-буддизму (вважається, що для того, аби піднятися в духовному розвитку, необхідно пізнати всі земні принади, аби далі не зосереджуватися на них підсвідомо). Близька до них і слов’янська міфологія: Ярило тримає в одній руці квіти, в іншій – людський череп. Це нагадування про те, що треба жити „яро”, пам’ятаючи про неминучу старість, коли людина вже не може пізнати ніяких насолод. Ваганти охоче приєднуються до такого світосприйняття:

    Геть книжки виснажливі!
    Годі нам учитися!
    Юні нерозважливій
    Личить веселитися!
    А до знань на схилі віку
    Можна причаститися!
    („Безтурботна пісня”).

Поезія вагантів демократична і гуманна за своєю суттю. Це – справжнє диво в середньовічній літературі й протест проти його устоїв загалом.

    Милосердя любимо
    І добра дорогу.
    Обіцяєм кожному
    Нашу допомогу.

До ордена вагантів приймали всіх бажаючих: карликів і велетнів, здорових та кульгавих, людей будь-яких професій (найохочіше – студентів), станів, національностей. Ваганти не зважали на матеріальне становище людини: до ордену запрошували ласкаво і студентів з порожніми кишенями, і заможних людей. Але „згиньте, люди скнаристі, скупарі погані!”.

    Орден наш родиною
    Слушно звати стану,
    Бо усіх приймаємо,
    З будь якого стану!

Де ще можна знайти більш демократичну літературу? І більш гуманістичну літературу? Людина в ній вважається самодостатньою, її моральність, душевність і духовність аж ніяк не вимірюється її матеріальним становищем. Коли Свамі Рам приїхав до Америки, він назвав себе „Бадшах Рам” (Імператор Раму). Але ж він був тоді злидарем! Хтось зауважив йому: „Ти ж жебрак, але продовжуєш називати себе імператором!”. Тоді Рам відповів на це:” Не дивись на мої статки, дивись на мене.” І він мав рацію, тому що, якщо реалістично поглянути на статки, то кожна людина – злидар… хай навіть імператор. Просто хтось може бути ще більшим жебраком, от і все. Коли Рам сказав „Дивись на мене!”, тоді, на той момент, він був імператором” (Ошо).
Або згадаймо нашого Г.Сковороду з його сопілкою та його свободою – чи існувала тоді в цілому світі більш самодостатня людина, ніж він? Якби Г.Сковорода народився десь в іншій, західній країні і жив в епоху Середньовіччя, він, безумовно, міг би бути ідеологом вагантів.
Отож, вступаючи в орден, студент чи хто інший повинен був знати:” Тут нам заборонено прокидатись зранку… утреню служити… мати дві одежини… Бо тебе відлупимо, якщо ти не згоден з нами!” („Орден вагантів”).
Про свою бідність вони говорили з іронією і дотепністю. „Бідний студент” просить кого-небудь із заможних людей уподібнитись богові й „вкрити одежиною бідного сіромаху”.
Змирившись із обставинами життя, ваганти безперешкодно відчували його радість:

    Всякий смуток геть від нас,
    Песимізму досить.
    Всякий біс нехай сконає,
    Що студентам не сприяє,
    Їх на глум підносить.

Лірика вагантів дуже різноманітна. Вона відображає широку шкалу проблем середньовічного життя. Святе і високоморальне протиставляється тілесній і грубій насолоді Відверта відраза до книжної вченості протиставляється філософічності. Саме тому в часи Середньовіччя ваганти набули величезної популярності серед населення. Починаючи з 60-х років ХХ ст. у зв’язку з могутнім студентським рухом, який охопив країни Західної Європи та Америки, до пісень вагантів виник новий науковий, чисто літературний і психологічний інтерес, що привело до появи нових досліджень, перекладів, публікацій. Дедалі більшої популярності здобуває лірика вагантів і в Україні. Хочеться тільки побажати, щоб у нас побільшало нових якісних перекладів.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Результати Всеукраїнського конкурсу серед підлітків «Краще літературне оповідання» 2013-2014 років дивіться тут->
Час для читання ще є (Розумні думки розумних людей)