Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
31 серпня — 3 вересня шукайте нас в Українському домі!
kn vyst
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Беріть участь!

Життя української громади в Австрії (90-і роки XX ст.)
З книги «У світі вічних образів»


З ДОСВІДУ КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКОГО ТА СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ
УКРАЇНСЬКОЇ ГРОМАДИ В АВСТРІЇ (90-і роки XX ст.)

Нація сильна тоді, коли вона об’єднана довкола національної ідеї як глибинного підґрунття своєї самоідентифікації, коли вона усвідомлює своє місце у світі. Так склалося, що впродовж історичного розвитку етнічні українці виявилися розкиданими по всьому світі і нині живуть більш ніж у шістдесяти п’яти країнах, У США, Канаді, Австралії, Польщі українці складають численну національну громаду і мають свої культурно-просвітницькі, юридичні, комерційні, фінансові організації, які охоплюють весь спектр громадсько-політичного й економічного життя.

Коли в Україні виникали несприятливі умови для національного поступу, коли затискувалася наша мова, зазнавали переслідувань борці за національну свободу і незалежність, ми завжди з надією дивилися на діаспору, втішаючи себе думкою, що там, у «вільному світі», з українцями все гаразд і, що там загрози асиміляції не існує Однак час іде і невблаганні процеси асиміляції роблять своє: нині вже навіть там, де діаспора є традиційно сильною, спостерігаються кризові тривожні явища. Про це свідчить, зокрема, стаття проф. Ярослава Розумного з Канади [1].

Поза сумнівом, українська діаспора — важливий чинник міжнародних відносин України, поширення та популяризації української культури у світі, органічна частка культурного надбання української нації. Через діаспору інші народи отримують знання про нашу культуру, історію, ментальність. Тут напрацьований багатий досвід організації українських шкіл, культурних і громадських товариств, духовних братств тощо.

Якщо говорити про причини згасання духовного життя у діаспорі, то тут насамперед слід виділити невблаганний процес асиміляції, певне збайдужіння до громадського життя, особливо серед молоді, міжконфесійні та політичні чвари, невдоволення повільними темпами економічних і політичних реформ в Україні, негативну інформацію про корупцію в нашій країні та про діяльність мафії всередині країни й за її межами.

Молодь уже не так міцно тримається своїх етнічних коренів, а якщо мати на увазі нових емігрантів з України, то вони, опинившись на Заході, дуже швидко забувають, хто вони і звідки, і намагаються якнайшвидше звідати благ західної цивілізації.

Звичайно, в різних країнах, де проживають етнічні українці, існують свої традиції, свої закони, вони перебувають на різному рівні економічного та соціального розвитку. Тому становище діаспори потребує диференційованого підходу й аналізу.

Я зупинюся на тій ситуації, яка склалася в українській громаді Австрії. Ця країна мені відома, я мав честь кілька років працювати гостьовим професором в Інституті славістики Віденського університету, спілкуватися з українською громадою, брати участь у її житті. Досвід роботи українських організацій у цій країні значною мірою повчальний, він засвідчує просту істину: багато що залежить від нас самих, від нашої організованості, від нашого бажання залишатися українцями.

Українська діаспора в Австрії – тема широка, якщо зважити на той факт, що частина західноукраїнських земель Галичини та Буковини ще з 1772 року входила до складу австро-угорської імперії. Уже тоді були закладені міцні основи «українськості» у цій державі. Нині діаспора живиться тим славним минулим, з нього вона черпає наснагу і примножує його досвід в інших умовах, враховуючи і такий важливий фактор, як існування на політичній карті світу суверенної України.

Після закінчення воєнних дій у 1945 році й отримання Австрією статусу нейтральної держави, після переселення за океан та в Австралію значної кількості українців, діаспора налічує нині близько 10 тисяч чоловік.

Коли у 60-і роки проводився перепис населення, українці, залякані діями радянських спецслужб, не скористалися шансом отримати статус національної меншини і нині змушені докладати величезних зусиль, щоб привернути до себе увагу влади.

В Австрії перебуває чимала кількість наших співвітчизників, які не мають австрійського громадянства, а дехто навіть права на проживання у цій країні. Слід віддати належне австрійським українцям, які з порозумінням ставляться до проблем, що їх переживає Україна, і залучають наших співвітчизників до культурно-просвітницького життя, не дають їм опинитися в ізоляції.

Як і хто це робить? Які тут існують проблеми? Як висвітлюються ці проблеми у ЗМІ?.

Так склалося, що найсуттєвішим чинником самоідентифікації українців в Австрії залишається греко-католицька церква св. Вмч. Варвари у Відні. 15 жовтня 1775 року цісарівна Марія Терезія підписала декрет про створення «Барбареума» – семінарії для греко-католицького духовенства на базі колишньої єзуїтської каплиці. На прохання Криживецького владики Василя Божичковича австрійський цісар Йозеф XI відвідав церкву 15 квітня 1784 р. і через 5 днів підписав декрет про передачу церкви св. Варвари «греко-уніатським віруючим». Цей дар виявився пророчим не лише для церкви, а й для всієї української громади Австрії Церква св. Вмч. Варвари пишається р дом парохів, які були не тільки душпастирами, а й глибоко переконаними українськими патріотами, науковцями, що здобули повагу в австрійському суспільстві та прислужилися як своїй церкві, так і своєму народові: Отці Іван Ольшевський, д-р Іван Снігурський, Іван Фогораші – автор першої руської граматики та молитовників для українських жовнірів, Микола Надь – автор кількох поетичних збірок, Петро Паславський, д-р Спиридон Литвинович, д-р Юліан Пелеш – відомий історик та вихователь кронпринца Рудольфа, згодом єпископ Перемиський таін.

Цю славну традицію продовжував генеральний вікарій, митрат, д-р Олександр Остгайм-Дзерович, тридцятиліття діяльності якого широко відзначалося 1999 року. Посол України в Австрії Микола Макаревич назвав його «великим сином українського народу», а керуючий президент Товариства «Австрія-Україна» Борис Ямінський — «духовним провідником «австрійських українців» [2, 12] Високоосвічена, шляхетна людина, блискучий оратор, талановитий організатор, генеральний вікарій користувався високим авторитетом і гідно представляв українство на всіх рівнях. При його підтримці було встановлено та освячено пам’ятні меморіальні дошки видатним українським вченим, громадським і культурним діячам Іванові Франкові, Михайлу Грушевському, Пантелеймонові Кулішу та Іванові Пулюю, Лесі Українці, Лесю Курбасу. А якщо говорити про пам’ятник Іванові Франкові, зведений 1999 року біля церкви св. Вмч. Варвари, то тут його роль як голови оргкомітету важко переоцінити.

Хоча богослужіння у церкві відбувається старословя’нською та німецькою мовами, проповіді й читання Євангелій лунають

українською мовою. Нині церква має характер загальноукраїнської, згуртовуючи довкола себе як греко-католиків, так і православних. Така толерантність є зразковим прикладом для об’єднання церков в ім’я загальноукраїнських інтересів, в ім’я збереження національної ідентичності.

У церкві св. Вмч. Варвари зберігаються реліквії, насамперед меморіальні дошки, які нагадують про різні пам’ятні дати і події з історії України. Найстаріша меморіальна дошка, встановлена 1936 року з нагоди 40-річчя товариства «Родина», друга — в 1962 році до100-річчя Духовного братства. До 100-літнього ювілею від дня заснування академічного товариства «Січ» (1968р.) було встановлено пам’ятну дошку, декоровану емаллю, роботи відомої художниці Марії Дольницької. Тут є меморіальна дошка, присвячена українцям, які полягли на фрон-ї тах Першої світової війни, інша плита нагадує про жертви змагань за державність України, ще одну плиту встановлено на честь Українського Вільного університету, який був заснований у Відні 1921 року. Найновіша меморіальна дошка, встановлена на честь ерцгерцога Вільгельма Габсбурга (Василя Вишиваного).

Відвідування богослужіння – це традиція і святий обов’язок, що глибоко закорінені у нашій ментальності, в обрядах, звичаях. Це очищення душі, духовний відпочинок, який поєднується з товариським спілкування після служби у кав’ярні «Ла пост», де за обіднім столом завжди можна познайомитися з новими гостями з України.

Після розпаду Варшавського Договору до Відня приїхало чимало молодих українців з Польщі, Югославії, України, Румунії. Церковна громада полегшує їм процес адаптації, вживання в нове середовище. Поступово відновлює свою діяльність допомогова організація «Кодус» для студентів та емігрантів, церковна громада співпрацює з благодійницькою організацією «Карітас» (спеціальна допомога Україні).

Діяльність церковної громади тісно пов’язана з Українським Духовним братством, яке має багатий план проведення різних акцій духовного спрямування. Тут виступають відомі вчені, культурні діячі, які висвітлюють різні аспекти культурно-історичного життя українства. Особливою увагою користуються лекції на теми витоків української нації, самоідентичності, сучасного стану мовного і культурного розвитку в Україні. Духовне братство проводить виїзди на прощу в різні регіони країни. Там у храмах відбуваються відправи українською мовою. що привертають увагу до українського слова, до нашої обрядовості, до нашого співу.

Окрема сторінка діяльності церковної громади – це відомий не лише в Австрії, церковний хор, яким майже 60 років керував видатний український композитор і диригент проф. Андрій Гнатишин (1906-1995 рр.) Хор має записи на австрійському радіо святочних українських пісень, богослужіння, музичних творів проф. А. Гнатишина. Великим успіхом користувався у свій час чоловічий квартет «Ясени», до складу якого входили семінаристи духовної академії у Римі, нині відомі громадські діячі Борис Ямінський, Гайнріх Штайнгаген, Ігор Тарко, Грегор Савка. Стрілецькі пісні у виконанні відомого оперного співака Михайла Мінського у супроводі цього квартету та оркестру Австрійського радіо звучали й на українському радіо. Пісні, їх зародження, тексти, долі виконавців коментував незабутній проф.Федір Погребенник.

Нині хор має свої проблеми, пов’язані із зміною поколінь, однак цей творчий колектив – приклад, як об’єднуються довкола хорового співу люди різних професій. різних уподобань, як вони дорожать довголітньою дружбою і як бережуть пісенну спадщину [3].

Однак часи міняються, змінюються й смаки. Сьогоднішнє молоде покоління віддає перевагу інструментальній музиці, сучасним мелодіям і ритмам. З ініціативи етнічного українця, вихідця з Польщі дп. інж. Петра Артемчука створено вокально-інструментальний ансамбль, який став заспівувачем в організації благодійницьких імпрез. Він відроджує традиції проведення святочних балів із залученням широкої громадськості.

У зв’язку з популярністю таких заходів визріває ідея створення українського клубу для проведення культурно-просвітницьких акцій. Важливим у цьому плані могла б стати пропаганда української кухні, за прикладом інших національних меншин в Австрії (поляків, росіян, чехів, словаків), які щосуботи влаштовують забави для своєї громади.

Дається взнаки відсутність в українській громаді ділових людей, підприємців, котрі захотіли б поставити цю справу на належний рівень. Адже є у Відні кав’ярня » Куль-чицькі», названа так на пошану нашого земляка, українського козака Юрія Кульчицько-го, який уславився своїм геройством під час облоги турками австрійської столиці 1683 року. Створення такого закладу могло б підвищити інтерес до українських товарів, попит на них, а самих товарів немає.

Другим важливим чинником громадсько-культурного життя українців в Австрії є Товариство «Австрія-Україна», яке тісно співпрацює зі Спілкою українських філателістів Австрії; члени цих товариств організовують різнопланові виставки й концерти, проводять громадсько-політичні акції з Посольством України, як уже згадувані відкриття меморіальних дощок видатним діячам-українцям, які проживали в Австрії, пам’ятника Іванові Франкові, вечір з нагоди 80-річчя проголошення ЗУНР, 135-річчя студентського академічного товариства «Січ» тощо.

Багату інформацію про історію, культуру, австрійсько-українські мистецькі зв’язки подають двомовні часописи «Австрійсько-український огляд» та «Київ-Відень». Тут постійно друкуються статті з історії України, багато матеріалів присвячено видатним громадсько-політичним, культурним діячам, які були тісно пов»язані з Австрією (І.Пулюй, М.Горбаневський, М.Грушевський, Р.Сембратович, Ю.Федькович, Іван Франко та ін.). Помітне місце займають і публікації, присвячені українським звичаям, народній творчості.

Вражає розмаїття матеріалів, видрукованих у СУФА. їх можна об’єднати під назвою «Історія, культура, наука і техніка, Українська держава у філателії», друга велика група – це «Світ у марках різних країн».

Важко переоцінити діяльність Товариства спільно з СУФА по проведенню філателістичних виставок, зокрема, з нагоди 80-ї річниці першого міжнародного поштового польоту Відень-Краків-Львів-Київ, документальних світлин з Листопадового Чину 1918 року. З нагоди цієї дати австрійська пошта провела погашення спецштемпелем із зображенням портрета президента ЗУНР Євгена Петрушевича (ескіз скульптора Івана Терлецького зі Львова).

Спілка філателістів Австрії відтворила на пам’ятних конвертах та двомовних спецштемпелях австрійської пошти ікони «Різдво Христове» (робота Мойсея Суботича, 1979 р.), 1966 р. ще одна ікона на марці відтворена з нагоди 100-річчя генеральної дирекції австрійської пошти. Австрійську поштову мініатюру виконану за мотивами святочної ікони церкви св. Вмч. Варвари, було випущено 1988 року. Українська пошта відтворила на своїй різдвяній марці 1999 року фреску роботи Святослава Гординського, якою церква прикрашена 1980-1984 року.

Важко перерахувати всі виставки художників з України, концерти творчих колективів, які побували в Австрії при сприянні і на запрошення Товариства «Австрія-Україна». Такі заходи дуже потрібні, вони сприяють виробленню художнього смаку, пропагують українське мистецтво серед австрійського загалу, працюють на добре ім’я України. Добре, що усі важливі культурно-мистецькі акції, які здійснюються при сприянні української амбасади, знаходять відображення у згаданих часописах .

Така ж сторінка відведена хроніці Української Греко-Католицької центральної парафії св. Вмч. Варвари. Ця інформація стисліша, але вона розлогіша і фіксує всі сторони діяльності духовного братства, церкви, інших громадських організацій українців в Австрії.

Поширеною практикою є спільні видання «Австрійсько-українського огляду» та «СУФА», присвячені окремим значним подіям і акціям. Лише кілька прикладів. Липневий випуск за 1996 рік присвячений темі як Австрія допомагає дітям Чорнобиля. У жовтні 1997 року вийшов спеціальний випуск «Українські біженці у Гмюнді. Життя у таборі 1915-1918 рр.» Жовтневий випуск 1999 року присвячений фотовиставці «Львів через об’єктив українського фотомитця» Василя Пилип’юка.

Для української громади важливим є насамперед те, що робиться її власними силами. Чого варта тільки одна згадка імені славної оперної співачки Ірина Маланюк, І яка, за її ж словами, «де б вона не виступала, завади включала у свій репертуар кілька українських номерів», і це в той час, коли Україна асоціювалася з Росією [4].

Високої похвали заслуговує діяльність композитора, гітариста Лео Вітошинського, який пропагує українське мистецтво, співпрацює з українськими співаками, часто виступає на радіо, з концертами в австрійських храмах.

Третій важливий чинник духовного збагачення українців — вивчення її історії, культури на університетському рівні. 16-жовтня 1997 року у Віденському університеті в урочистій обстановці було відкрито курс україністики. Відкриття курсу стало можливим завдяки активним зусиллям НД Інституту українознавства (проф. П.П. Кононенко), Українського Міжнародного комітету з питань науки та культури НАН України (акад. Я.С. Яцків) та Інституту славістики Віденського університету (проф. Ю Бестере-Ділгер).

Провідне місце у навчальних планах вузу займають мовознавчі дисципліни. Крім вивчення української мови, план підготовки включає курси з історії літератури, історії культури, народознавства, рецепції української літератури в німецькомовному контексті, перекладу з української на німецьку Інтерес до українознавства виявляють студенти з Австрії, Німеччини, Швейцарії, Боснії, Чехії Вже серед перших студентів виявилися люди, для яких Україна не якась екзотика, а цілий материк захоплюючих, хоча інколи й драматичних, ба навіть трагічних тем. Реферат магістра Адріана Вонарбурга з Швейцарії на тему «Голодомор в Україні 1932-1933 рр. за моєї підтримки видрукував часопис «Австрійсько-український огляд» [5]. До здобутків курсу належить проведення тематичного вечора «Яка вона, Україна. Що ми знаємо про неї», ювілейного Шевченківського вечора до 185-річчя від дня народження Кобзаря, міжнародного симпозіуму «Україна в міжнародному контексті. Літературне та мовне посередництво України упродовж століть» (15-16 січня 1999 року) [6].

Знаменною подією науково-культурного життя столиці Австрії став міжнародний симпозіум 14–15 листопада 1997 року, присвячений творчості видатного українського режисера Леся Курбаса, у якому взяли участь мистецтвознавці з Києва, Львова та Відня. Окремі матеріали видруковані в «Австрійсько-українському огляді».

На сьогодні доробок україністів Віденського університету вже досить значний. Слід мати на увазі численні публікації у часописах «Київ-Відень», «Остеррайхіше Гефте», «Вінер славішес альманах», «Вінер славішес ярбух».

Окремо відзначу монографію проф. Сте-фана Сімонека «Іван Франко і «Молода Муза» (1997) [7], його розвідку «Відень у творчості Івана Франка» [8]. Історичну граматику української мови досліджує проф. Міхаель Мозер [9]. Розвиткові української мови у ХV-ХVІІ ст. присвячена його стаття у часописі «Австрійсько-український огляд» [10]. Мовна ситуація в Україні, проблема приналежності української мови до мовної родини слов»ян, проблема білінгвізму – коло тем, що їх досліджує проф. Юліане Бестерс-Ділгер [11].

На окрему увагу заслуговує семінар з проблем української історії, який веде проф. Андреас Каппелер, автор книги «Історія України» [12]. На базі цього семінару спільно з Інститутом Центральної та Південно-Східної Європи НАН України було проведено симпозіум, присвячений В’ячеславу Липинському, видатному політичному і громадському діячеві, філософу, послу УНР у Відні 1918-1919 рр.

До кращих здобутків австрійських українознавців слід віднести й «Підручник української мови» Світлани Амір-Бабенко [13].

При відсутності науково-культурного центру України як державної інституції, на зразок того, що вже практично мають усеслов’янські держави у Відні, за відсутності стабільної стаціонарної кафедри українознавства, годі сподіватися на якісь серйозні результати. Потрібна підтримка з боку української держави.

Слід розробити програми щодо стажування етнічних українських педагогічних кадрів в Україні: від вчителів – до керівних кадрів освітніх, культурних центрів. Пріоритетною тут має бути робота з молоддю, щоб протидіяти процесові асиміляції. Слід налагодити нормальний студентський обмін. Дещо вже робиться, але цього явно недостатньо. Дуже занедбано є ділянка туризму в Україну, особливо молодіжного, спортивного.

Важливим завданням є створення краєзнавчої та довідкової літератури про Україну, Недостатньо використовується популяризація української культури за допомогою музичних дисків, відеофільмів тощо. Просто сором, що за кордоном так скупо представлена довідково-популярна література про Україну. Це ж не просто пропаганда, це й утвердження свого місця у світі, це, окрім усього, ще й матеріальний зиск.

Поліпшенню культурного, туристичного, наукового взаємообміну між громадськими організаціями Австрії та України, неупередженому висвітленню процесів громадсько-культурного життя покликане сприяти Міжнародне товариство ім. П.Чубинського у Відні. Воно було створене тут 1999 року представниками української громади і вже має на своєму рахунку кілька вдало проведених благодійницьких акцій [14].

Мої загальні міркування торкаються тільки окремих аспектів зазначеної теми і не претендують на всеосяжність.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Результати Всеукраїнського конкурсу серед підлітків «Краще літературне оповідання» 2013-2014 років дивіться тут->
Час для читання ще є (Розумні думки розумних людей)