Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Беріть участь!

Артур: Король минулого і майбутнього
Великі історичні постаті, вершителі доль народів зазвичай стають об’єктами численних містифікацій. Проте існує небагато сюжетів, переповіданих так часто і в таких різноманітних варіантах, як легенда про короля Артура.


Упродовж століть це ім’я хвилювало уяву людей різних країн і культурних уподобань – від авторів середньовічних рицарських романів у віршах до творців бродвейських мюзиклів, від Мелорі до “Монті-Пайтон”, від Теннісона до виробників сучасних телесеріалів у стилі фентезі.

Артурівська традиція виявилася надзвичайно живучою. За різних епох концепції “легендарного короля”, серед них ідеологічні й навіть політичні, були вельми відмінними. Кожне покоління й кожен письменник, віддаючи данину пануючим на той час уявленням про великого володаря або ж відштовхуючись від них, додавали щось своє в інтерпретацію мотивів. Популярність легенди до певної міри можна пояснити її здатністю трансформуватися: Артур постає то завойовником і полководцем із “темних віків” британської історії, то героєм кельтських легенд і переказів, то королем-патріархом рицарського роману, який уособлює ідеали Камелота. Він мовби втілює непідвладний часові ідеал володаря, сформований у середньовіччі, але присутній скрізь і в усі часи. Оте “в усі часи” передбачає і майбутнє – адже повернення Артура неодноразово пророкували й очікували.

Про всі провінції Західної Римської імперії, за винятком Британії періоду “темних віків”, збереглися достовірні хронікальні відомості. Одоакр і Томіла, Ерік і Тразімунд, Клодовей, Фредегунда і Брунегунда – це все історичні особи. Що ж стосується таких імен давньої британської історії, як Генгіст, Горс, Вортігерн, Ровен, Артур і Мордред, – то існування цих осіб можна припускати, але їхні пригоди логічніше віднести до того самого розряду, що й діяння Геркулеса та Ромула.

Історичним прототипом легендарного короля був, імовірно, кельтський військовий вождь Артур або Артус, який жив у V–VІ століттях, його ще називають принцом Силурійським або Дамнонійським: він об’єднав британські племена, що були витіснені із Західної Англії і виступив проти язичників-англосаксів. Із історичних хронік відомо, що під проводом Артура кельти розбили саксів під Маунт-Бадоном.

Артур як історична особа, котра востаннє пробудила національну свідомість кельтів перед їхнім цілковитим розгромом, став персонажем багатьох історичних легенд, поширених по всьому романському й германському світу, і впродовж кількох століть фігурував у поетичних творах. Уже у валлійських піснях бардів VІ й VІІ століть оспівані народний герой та його воїни, які хоробро боролися за свободу й віру свого народу. У латиномовній валлійській хроніці “Annales Cambriae”, писаній протягом п’ятьох століть – із середини V-го до середини Х-го, – знаходимо найраніше свідчення про Артура: це розповідь про його перемогу над саксами у 518 році в битві під Бадоном та про його участь у 539 (537) році в битві під Каланом, коли Артур убив Мордреда, а сам був смертельно поранений.

Уже зовсім інше, шанобливе й захоплене ставлення до Артура зустрічаємо в „Historia Brittorum”, латинському тексті про історію Британії від появи на острові кельтів до VІІ століття. Очевидно, текст було складено близько 830 року на підставі писемних і фольклорних джерел різного походження. Авторство одного з його списків найчастіше визнають за Неннієм, який називає Артура військовим вождем (лат. „dux bellorum”), відзначаючи багато подвигів і дванадцять битв, які той виграв у саксів.

З ім’ям Артура тісно пов’язаний ряд язичницьких символів, як-от: чарівні й чудодійні мечі (Ескалібур) та щити, піхви, які загоюють рани, “священна війна” або битва між добром і злом, Магічний Казан, здатний нагодувати ціле військо, плащ-невидимка тощо.

Ставши вождем британців, Артур збудував замок Камелот, де жив у оточенні вірних рицарів із дружиною Геніверою, яка “своєю красою перевершувала всіх жінок”. Перемігши в кількох великих битвах саксів, він рушив на Шотландію, Данію, Норвегію і навіть на Францію, де здобув під Парижем перемогу над великим римським військом.

Згодом Артур задумав підкорити Рим і відбув у далекий похід, довіривши керування справами у Британії та прекрасну Геніверу своєму племіннику Мордреду (в інших легендах – сину від інцесту із сестрою Моргаузою). Мордред, скориставшись відсутністю короля, самовільно й по-зрадницьки “поклав собі на голову королівський вінець”, а королева, “заплямувавши свій шлюб, вступила з ним у злочинний зв’язок”. Щоб зміцнити свої позиції, Мордред запросив до Британії саксів, вибитих із країни Артуром, і сформував із них вірне собі військо.

Розгніваний тим, що відбулось у його королівстві, Артур повернув своїх воїнів до Британії і напав на Мордреда. У першому бою король переміг, і Мордред змушений був відступити. Генівера ж, розкаявшись у своїй зраді й боячись Артурового гніву, втекла зі столиці й стала черницею.

Мордред був хороброю людиною і добре розумів, що його подальша доля – смерть або перемога. У наступному бою, на рівнині Солсбері, де розташований і сакральний Стоунхендж, Мордред поліг у бою, але й король Артур теж був смертельно поранений. Однак про його загибель не сказано ні в хроніках, ні в інших джерелах. Повідомляють лише те, що Артура було “переправлено на лікування на острів Аваллон”, який у кельтських міфах виступає як блаженна країна безсмертя й вічної молодості, населена духами та феями.

1190 року в абатстві Гластонбері проводилися розкопки, під час яких виявили могильний склеп, де начебто було поховано Артура й Геніверу. Через два роки хроніст Гаральд Кембрійський писав: “Про короля Артура розповідають усілякі байки, буцімто його тіло було віднесене якимось духами в якусь фантастичну країну, хоча смерть не взялася його. Так ось, тіло короля було виявлене в наші дні у Гластонбері поміж двома кам’яними пірамідами. Знайдено тіло було глибоко в землі, у видовбаному стовбурі дуба”. Той же Гаральд Кембрійський повідомляв, що у гробниці виявили хрест із написом, який засвідчував, що “тут спочиває уславлений король Артур разом із Геніверою” .Сам Гаральд начебто бачив хрест на власні очі й навіть торкався викарбуваного напису. Проте згодом хрест кудись зник.

Вже у ХV столітті письменник Томас Мелорі, завершуючи свій роман “Смерть Артура” описом таємничої місцевості, де поховано короля, навів такий загадковий текст із надмогильного каменя: „Тут лежить Артур, король Минулого і Майбутнього”.

Традиція, проте, не сприймає смерті улюбленого монарха: дев’ятеро жінок відвозять його на “острів посеред заходу”, що вказує на зв’язок із ритуальним похованням у видовбаних човнах у Північній Валлії; стверджується, що король не помер і що його душа переселилась у ворона, що Артур з’явиться в новій подобі тоді, коли він буде потрібен англійцям для перемоги над ворогами.

Згадується також, що жив король у Валлії в Карлеоні зі своєю дружиною Геніверою, що мав він розкішний замок із кількома сотнями рицарів, які завдяки своїй хоробрості й манерам служили зразком для всього світу. Осердям цього товариства були дванадцять осіб, котрі засідали, як найсміливіші й найшляхетніші прихильники короля, за Круглим Столом. Придворні рицарі Артура мандрували різними країнами в пошуках пригод. Вони здобули славу як захисники жінок, приборкувачі розбійників, визволителі зачарованих, підкорювачі велетнів і чаклунів-карликів.

У наш час спроби ідентифікувати історичну постать Артура припинились. Більшість учених дотримується версії Л. Локона та Дж. Еша., згідно з якою той походив із родини романізованих бриттів: він був не місцевим правителем, пов’язаним із якимось конкретним королівством, а швидше за все військовим вождем, який завдяки своєму блискучому талантові стратега зібрав військо і здобув низку значних перемог.

Хай там як, але ім’я Артура справді було добре знане в усій Європі ще до виникнення “рицарської” літератури. Найвідоміший приклад – мозаїка в соборі Оранто (Італія), яка зображає цього короля поряд із Александром Македонським та біблійним Ноєм. Мозаїку датовано 1165 роком.

Центральний символ середньовічних творів артурівського циклу – Круглий Стіл – уперше зустрічається в романізованій хроніці “Брут” англо-норманського трубадура Васа. Тут уперше розроблено мотив рицарського братства. Артур ступив на трон Британії у п’ятнадцятирічному віці, у 516 році від Різдва Христового. Невдовзі потому він заснував орден Рицарів Круглого Столу у Віндзорі. Цей орден розпочав існування тоді, коли Артур укладав шлюб із Геніверою, розгромивши баронів, повсталих проти його влади. Після цієї перемоги Мерлін зібрав усіх учасників конфлікту на рівнині Солсбері для підписання перемир’я. Повсталі королі-боги або їхні сини-герої – всі стали членами ордену. Соратники Артура, перші серед перших і рівні серед рівних рицарі, які не знали страху і яким не відоме було нице почуття заздрощів, збиралися в Карлеоні (Вінчестері) або в Камелоті за Круглим Столом раз на рік, на Трійцю, й обговорювали найважливіші справи, що стосувалися рицарського життя, хрестових походів, справедливості, шляхетності (куртуазії).

Починаючи з романів циклу “Вульгата”, Камелот стає місцем, звідки рицарі Круглого Столу вирушають на пошуки Святого Грааля. Згодом, у часи Т. Мелорі, Камелот набуває значення як ідеологічного, так і географічного центру артурівського світу.

З усієї Європи сходилися сюди хоробрі мужі, шукаючи допуску в знаменитий орден британського рицарства. Могутні барони скликали до себе хоробрих і доблесних рицарів Європи, і тоді король Артур, вибравши з їхнього числа двадцять чотирьох найдостойніших, утворив із них Круглий Стіл. За легендою, кожен із цих воїнів був настільки благородний, що ніхто не займав ніякого вищого місця, аби не принизити сусіда. За Круглим Столом кожен сидів на своєму місці, і всі місця були рівні за значенням.

Створення Круглого Столу прозова традиція ХІІІ століття приписує Мерліну. Чарівник зробив його спочатку для Утера Пендрагона, батька Артура. Батько ж передав Круглий Стіл королю Камерліаду Лоденграсові, а вже потім, як Геніверин посаг, він перейшов до Артура.

Концепція Круглого Столу як відображення столу Грааля, тобто як “третього містичного столу”, вперше з’являється в “Мерліні” Роберта де Борона. „Першим столом” названо той, за яким відбувалася Тайна Вечеря. Наслідуючи його зразок, настановлений Святим Духом Йосиф Арімафейський створив, щоб відділити винних від невинних, свій стіл, званий столом Грааля. На нього буде подано чашу, в яку Йосиф зібрав кров розіп’ятого Христа. Цей стіл – круглий, за ним передбачено дванадцять місць і одне вільне – як пам’ять про зраду Іуди. Мерлін пояснив Утеру, що це місце має залишатися незайнятим, аж поки після смерті короля з’явиться рицар, гідний дійти до Грааля.

Якщо спочатку Круглий Стіл був просто місцем зустрічі найдоблесніших рицарів артурівського двору, то завдяки одкровенням і застереженням Мерліна він стає подобою столу Грааля.

Прислухавшись до настанови Мерліна, Артур залишив одне місце вільним. Але, перемігши на рицарському турнірі, Персеваль став вимагати від короля дозволу зайняти вільне місце. Наслідком такої некоректної поведінки став землетрус – і Логрія перетворилася на Спустошену землю; на неї покладено закляття, яке можна зняти тільки тоді, коли кращий із рицарів короля дійде до хатини Короля-Рибалки й поставить необхідні запитання.

Через зв’язок зі столом Тайної Вечері Круглий Стіл стає символом послідовників і учнів Христа, земним прообразом ідеального суспільства на небесах. Його форма інтерпретується тепер як емблема всього світу. Круглий Стіл – мікрокосм, мініатюрне відображення його творіння, тому він прагне до досконалості. І все ж він не є довершеним: у його периметрі є одна прогалина. Одне місце – Погибельне Сидіння – залишається вільним до появи рицаря обраного Граалем.

Про Круглий Стіл можна говорити і як про предмет обстановки, і як про емблему всесвіту, і як про рицарський орден. У написаному на початку ХІІІ століття трактаті з “теорії рицарства” наводиться звід обов’язків, які повинен виконувати кожен рицар: шанувати Бога і бути готовим пролити свою кров у славу його; бути відданим і справедливим; захищати слабких; залишатися чистим душею і тілом, уникати спокус розпусти; пам’ятати, що смерть чекає кожного, а тому шукати великодушності й “тікати від гордині”. Пропонувалося уникати лжесвідчень, не відмовляти в захисті жінкам і щодня відвідувати месу.

Ідеалами феодального рицарства вважалися доблесть (хоробрість, сила й уміння володіти зброєю) і вірність, причому передбачено було, що куртуазність і щедрість випливають із перших двох ознак.

Ще однією важливою вимогою рицарського ідеалу вважалася незаплямована репутація, або “добре ім’я”, яке необхідно завоювати, берегти й підтримувати.

Духовне рицарство додало до цих чеснот благочестя, помірність і стриманість. Так само куртуазна любов привнесла в рицарську етику поклоніння прекрасній дамі, оскільки в коханні бачили силу, яка ошляхетнює і веде до довершеності.

В особі Артура можна побачити нову форму космічного міфу, який вічно відроджується. Принц Британії – це сонце, його рицарі – Зодіак, а його блискучий меч може виступати сонячним променем, яким він воює і яким убиває дракона темряви; крім того, він може представляти земну вісь. Круглий Стіл Артура – це всесвіт, Siege Perilous – це трон досконалої людини. Тобто в земному розумінні Артур був Гросмейстером секретного християнського братства філософських містиків, які називали себе рицарями.

Артур прийняв високе звання Гросмейстера цих рицарів, бо він сам витяг меча (Духа) з ковадла основних металів (його низької природи). Як це часто трапляється, історичного Артура невдовзі сплутали з алегоріями й міфами його ордену, тож на сьогодні вони вже нероздільні. Зокрема, культову діяльність ордену Круглого Столу стали пов’язувати з комплексом мегалітів Стоунхенджа, який сучасні історики дедалі більше схильні вважати давньою обсерваторією.

На новому етапі християнський міф осмислював Грааль як потир, тобто чашу причастя на першій літургії, і був пов’язаний із чашею Йосифа Арімафейського, в яку він зібрав кров розіп’ятого Христа. Існувала ще одна легенда – що Грааль виготовлений ангелами з діаманта, який випав із чола Люцифера, коли він падав у пекло. У цьому плані Грааль можна пов’язати з перлиною, яка міститься, згідно з індуською символікою, на чолі бога Шиви у вигляді “третього ока”, спроможного бачити вічне. Отже, втрата Грааля викликає зруйнування справжньої внутрішньої гармонії, опори у вірі й веде до знищення стану “райського щастя”. Саме тому в наступні епохи у Граалі вбачали магічний камінь алхіміків. А для тамплієрів він став своєрідною емблемою християнської імперії.

Відповідно, й пошуки Грааля стали сприйматися не як просте полювання за скарбами, а як вищий магічний акт, як прагнення відкрити певний центр, єдино нерухому точку Всесвіту, за Арістотелем. Для християн Святий Грааль уособлював уявлення про добропорядність і порок, земну й божественну любов. Більше того, пошук Святого Грааля є пошуком власного “я”, відкриття якого знаменує завершення Великої Праці.

Така могутня міфологема, як Грааль, добре лягла на давні уявлення самих кельтів про Магічний Казан, у якому варилося чарівне пиво для споживання його божествами.

А під центром всесвіту стали розуміти головне місто Гластонбері (“Скляний Замок”), яке в кельтів асоціювалося з їхніми міфологічними уявленнями про потойбічне життя і про те місце, де герої, зокрема й Артур, мали заліковувати свої рани після смерті.

Нове неортодоксальне християнство на кельтському грунті переосмислило всі давні перекази й надало життя славетному артурівському циклу, перетворивши його на вид особливої утопії, яка потужно утвердилася у свідомості наступних поколінь.

Центральний образ мотиву – Великий Король, Повелитель Всесвіту – один із найважливіших міфологічних архетипів індоєвропейської сакральної традиції. Це “принцип” надлюдини, чи навіть людинобога, який володіє багатством і могутністю .У середньовічній Європі принцип надлюдини, Повелителя Всесвіту знайшов відображення у знаменитому образі Пресвітера Іоанна, загадкового властителя, чиє царство розташоване десь на Сході, але влада якого простягається на всі країни Землі.

Ім’я великого короля увійшло до вічного арійського міфу про Майбутнього Владику, Короля Минулого і Майбутнього, який вічно відходить і вічно повертається…

Артур був “істинним” королем, а Великі Королі вважалися священними, даними згори, вони втілювали імперську ідею аріїв на рівні земного життя. Їхня влада трималася не тільки на законах і звичайній силі, а й на могутності та мудрості, які межували з могутністю й мудрістю богів.

Можна говорити, що приховано, через таємні товариства, міф про короля Артура впливав на саму історію. У доктринах тамплієрів, розенкрейцерів, масонів Артур і його королівство осмислені як всесвітня монархія, і саме ці уявлення істотною мірою спричинилися до формування деяких ідеологічних систем політичного життя наступних епох, аж до ХХ століття.

Історія, вийшовши з міфологічних уявлень про світ, ніколи не поривала зі своїм корінням, і міф продовжував поступово впливати на наше уявлення про історичний процес, виростаючи з потаємних глибин свідомості. Саме тому можна сміливо стверджувати, що король Артур іще довго нагадуватиме про себе у вигляді всіляких утопічних моделей.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Результати Всеукраїнського конкурсу серед підлітків «Краще літературне оповідання» 2013-2014 років дивіться тут->
Час для читання ще є (Розумні думки розумних людей)