Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
31 серпня — 3 вересня шукайте нас в Українському домі!
kn vyst
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Беріть участь!

Не об’явлена війна, яку веде путінська Росія на південному Сході України триває вже майже півтора року, приносячи горе тисячам українських сімей, руйнуючи долі людей, населені пункти та економіку нашої держави. Але руйнівна сила криється не лише в снарядах, мінах та ракетах, якими російські найманці безперервно гатять по нашим містам і селам, а й у тих інформаційних вкиданнях, якими ворог постійно «бомбардує» вітчизняний інформаційний простір.
Це й не дивно, адже питома вага інформаційної, або точніше, інформаційно-психологічної боротьби у такому типі конфлікту досить значна, оскільки, організація і проведення інформаційно-психологічних атак не потребують значних матеріальних витрат, у порівнянні із збройною боротьбою, а ефект буває навіть вище ніж в останньої. Основний об’єкт інформаційно-психологічної війни (ІПВ) – свідомість людини, основний спосіб дії – маніпуляція цією свідомістю, арсенал – відпрацьовані маніпулятивні технології.
Досить ефективними є методи впливу на історичну свідомість певної соціальної (національної, етнічної) групи з метою коригування, переформатування або знищення її колективної пам’яті, оскільки, пам’ять, завжди пов’язана з існуванням певної ідентичності (національної чи іншої), по суті, є фундаментом, несучою конструкцією, на якій тримається остання.
Особливо значущими, у цьому аспекті, є методи дискурсивного управління суспільством, суть якого полягає у спеціальному використанні мовних засобів для внесення коректив у мовну картину світу даної спільноти, з метою прив’язки понять, термінів, мовних штампів, смислових кліше до явищ, подій, ідей, з якими вони раніше не мали безпосереднього зв’язку. Одним з таких методів є, так зване, термінологічне «мінування», яке полягає у викривленні первинної правильної суті принципово важливих, базових термінів і тлумачень загальносвітоглядного та оперативно-прикладного характеру.
У нашій теперішній ситуації подібне термінологічне «мінування» стосується насамперед терміну «фашизм», який протягом тривалого часу вважався визначенням явища, практично усунутого з історичної сцени та раптом знов актуалізованого і пов’язаного з подіями в Україні. Різного роду характеристики, як-то, київської влади, як «фашистської хунти», думка, ніби Донбас сьогодні – це Іспанія 36-го року, порівняння бойовиків з інтербригадами, що билися з фашизмом, нарешті, георгіївська стрічка, як неодмінний атрибут «антифашистів» нової доби – вся ця риторика виразно засвідчила, що необхідно здійснити ретельний аналіз даної ситуації, виділивши сутнісні ознаки досліджуваного явища.
Однак, як виявляється, це не така вже й проста справа. Про фашизм у сучасній Україні («укрофашизм») сказано багато, але так і лишилося нез’ясованим, що є підставою вживати саме цей термін. Першопочатково наголошували на наявності у лавах майдану радикалів націоналістичного ґатунку, але ж ці поняття («націоналізм» і «фашизм»), чимось подібні, а чимось відмінні, ніколи не ототожнювалися повністю у політико-політологічній традиції. Згодом, у якості «убивчого» аргументу, спробували представити «махровий» антисемітизм майданівців, який, буцімто, зустрічався ледь не на кожному кроці. Пізніше, коли з’ясувалося, що подібні заяви чистий наклеп, а серед самих повсталих є чимало тих самих «семітів», «правду» про «укрофашизм» було підкориговано, зокрема, введенням таких лексичних перлів як «жидофашисти» та «жидобандерівці», що остаточно заплутало справу.
Врешті у якості основного аргументу для обвинувачень представників революції Гідності у фашизмі лишилися обстріли артилерією ЗСУ населених пунктів з мирними жителями, які, на думку путінських найманців, здійснюються умисно. Однак жодних очевидних доказів такого умислу від «сторони звинувачення» годі було чекати – усе звелося до простих інформаційних подач та постановочних картинок російського ТБ. Водночас, не потрібно навіть бути фахівцем у військовій галузі, щоб розуміти: коли ведуться бойові дії, снаряди влучають не лише у ворогів, тим більше, якщо останні вибрали тактику (про що самі неодноразово заявляли) прикриватися мирними жителями. До речі саме таку тактику радянський кінематограф приписував військам ІІІ Рейху, тобто саме фашистам, у радянському їх тлумаченні.
А, оскільки, СРСР саме собі приписував пальму першості у ліквідації цього зла, тобто фашизму, то для з’ясування його сутності, доцільно, мабуть, скористатися напрацюваннями радянських фахівців, тим більше, що прибічники проекту «Новоросія» до сих пір вважають себе радянськими людьми. За подібних обставин, здавалося, і стане у нагоді десятиліттями напрацьований досвід вчених стовпів марксизму-ленінізму по виявленню сутності, витоків та ґенези такого непростого явища як «фашизм», та саме тут, як виявилося, і ховався диявол. Адже якщо розглянути усю історію найменувань цим словом, а відтак і звинувачень у найтяжчих злочинах, а заодно і осягнути усе розмаїття інтерпретацій «фашизму», які мали місце за час існування «єдино можливого наукового вчення про світ», то виявиться, що залишається досить мало явищ суспільно-політичного характеру, які б не можна було б (радянським вченим чи політикам) розглядати саме як «фашизм».
Як влучно зазначає з цього приводу відомий фахівець Георгій Чернявський: «Слово «фашизм», що не має ніякого логічного сенсу саме по собі, виявилося разюче живучим. Важко знайти інший термін, інше слово, яке б настільки часто і настільки не до місця вживалося найрізноманітнішими, часом протилежними за своїми поглядами, за інтелектом, за ментальністю людьми». «Знайомлячись з публіцистичною та науковою літературою, пов’язаною з досліджуваною проблемою, автор постійно стикався з терміном «фашизм», який, як йому поступово вдалося встановити, у багатьох випадках не мав ніякого відношення до описуваного явища, а являв собою насичений негативною емоцією вислів, що ставить єдину мета – очорнити те, що підпадало під обурений погляд непримиренного критика» [1].
Спробуймо, принаймні, роз’яснити, звідки і як пішла злоякісна традиція ототожнювати те, що політично, культурологічно або хоча б емоційно не подобається, з фашизмом.
Слово «фашизм» походить від італійського «фашио» , що означає «пучок», «зв’язка», «союз». У 1919 р., цей термін використав колишній італійський соціаліст Беніто Муссоліні: так він назвав свої збройні загони, що у наступному, 1920 році були об’єднані в Національну фашистську партію. Так виникли терміни «фашизм», як назва політичної доктрини і руху, що виник на її основі і «фашисти» – учасники цього руху, які прийшли до влади в Італії восени 1922, коли Муссоліні став прем’єр-міністром. У наступні роки він і його партія все більш концентрували владу в своїх руках і до 1926 р. в країні встановилася «фашистська диктатура». Оскільки сам термін «фашизм» етимологічно нічого не свідчив про суть нового режиму, 1923 року італійський політик Джованні Амендола, увів в обіг термін «тоталітаризм» для підкреслення відмінностей влади італійських фашистів від відомих в історії прикладів диктатури.
Зазначений термін, утворений від італійського слова «totalità» – цілісний, той, що охоплює усе загалом, означав систему державно-політичної влади, яка регламентує усі суспільні та приватні сфери життя людини-громадянина і не визнає автономії від держави таких недержавних сфер людської діяльності як економіка і господарство, культура, виховання, релігія.
Тоталітаризмом вважається політичне панування, яке вимагає необмеженого керування підлеглими і їхнє повне підкорення поставленим згори політичним цілям. Примусова уніфікація і невпинна жорстокість тоталітарної влади зазвичай обґрунтовується внутрішніми або зовнішніми загрозами існуванню держави. Тоталітаризм зазвичай передбачає наявність фігури вождя (фюрера, дуче), диктатуру і терор, регулярну мобілізацію населення в масові організації, ізоляцію або вбивство фактично або потенційно незгодних. Відтак тоталітарний політичний режим є протилежністю демократичної правової держави. Італійський фашизм був лише різновидом тоталітаризму.
Саме з літа 1922 року, коли фашисти прийшли до влади в Італії, слово «фашизм» починає вживатися у радянській пресі у значенні – ідеологія і практика прихильників Муссоліні. А оскільки фашизм – це концепція імперіалістична, оскільки фашисти фізично розправлялися з італійськими комуністами (щоправда не лише з ними), відтак і слово «фашизм» набуло негативного відтінку.
Але вже з осені 1922 і до кінця 1932 політичний термін «фашизм» використовується в радянській періодиці для негативної характеристики радикальних європейських політичних рухів, визнаних подібними з італійськими, а так само усіх режимів і рухів, які вважаються ворожими СРСР і міжнародному комуністичному рухові.
Жодна інша тоталітарна диктатура, жоден інший значний радикальний політичний рух, крім італійського, не іменували себе фашистськими. Тим не менш, термін «фашизм» виявився знахідкою для комуністичної пропаганди – ним можна було таврувати усіх, хто видавався небезпечним для комуністичного режиму, причому, таке тавро означало звинувачення у найтяжчих гріхах. Сутнісні відмінності між різними об’єктами засудження, як і схожість з радянським режимом, «більшовицьких рупорів» не цікавили, або ж уперто ними ігнорувалися.
Так, уже в 20-30-і роки поняття «фашизм» стало виступати у комуністичній науці і пропаганді не як засіб аналізу, а у якості суто негативної ідеологічної чи політичної характеристики. Коли ж траплялися поодинокі випадки прояснити сутність явища безсторонньо, то зразу з’являлися неприємні (а відтак і неприйнятні) аналогії. Так М. Бухарін, аналізуючи це нове явище на ХІІ з`їзді РКП(б) (1923 р.), зазначав наступне. «Характерним для методів фашистської боротьби є те, що вони більше, ніж будь-яка інша партія, засвоїли собі і застосовують на практиці досвід російської революції. Якщо їх розглядати з формальної точки зору, тобто з точки зору їх політичних методів, то це повне застосування більшовицької тактики і спеціально російського більшовизму: у сенсі швидкого збирання сил, «учраспредів», мобілізацій тощо і безжального знищення ворога, коли це потрібно і коли це викликане обставинами» [2, с.239].
Радянський вчений Ю. Ємельянов, коментуючи цю цитату, зауважує: «знаменно, що Бухарін не лише порахував правомірним порівнювати методи комуністів і фашистів, але й визнав можливим розгледіти у «безжальному знищенні ворога», той метод, який фашисти запозичили у більшовиків. Ні слова засудження цього «методу», який зробив слово «фашист» означенням особливої жорстокості, ним сказано не було. Характерним є й інше: ніхто з делегатів ХІІ з`їзду партії не засудив цей виступ М. І. Бухаріна» [2, с.239]. Та фашизм і більшовизм були подібними не лише з огляду на методи політичної боротьби, що особливо проступає при порівнянні двох режимів сталінського і гітлерівського.
У 20-ті – першій половині 30-х років ще переважало прагнення використовувати термін «фашизм» для опису мало не всіх антикомуністичних рухів і режимів. Більш того, в кінці 20-х років в число фашистів з легкої руки Г. Зінов’єва і Й. Сталіна зарахували європейську соціал-демократію, оголосивши її лівою фашистською течією, чим, природно, був закритий шлях до якої б то не було співпраці з нею з боку комуністів.
З січня 1933 р., у зв’язку із встановленням гітлерівського режиму у Німеччині, політичний термін «фашизм» стає у СРСР обов’язковою характеристикою цього режиму, хоча очільники НСДАП ніколи не називали себе фашистами, радше «нацистами». Але, як уже відмічалося, для сталінських пропагандистів це було не принципово, відтак і відмінність ідеологічних установок прихильників Муссоліні і німецьких націонал-соціалістів повністю ігнорується.
Саме у цей час були зроблені спроби дати чітке визначення «фашизму», базуючись на «потужному» науково-дослідницькому інструментарії марксизму-ленінізму. Таким марксистським (класовим) визначенням фашизму вважається визначення, представлене в резолюції XIII пленуму Виконавчого комітету Комуністичного інтернаціоналу (ВККІ) і повторене на VII Конгресі Комінтерну Георгієм Дімітровим, доповідачем з цього питання (так зване «Дімітровське» визначення): «фашизм – це відкрита терористична диктатура найреакційніших, найшовіністичніших, найімперіалістичніших елементів фінансового капіталу…Фашизм – це не надкласова влада і не влада дрібної буржуазії чи люмпен-пролетаріату над фінансовим капіталом. Фашизм – це влада самого фінансового капіталу. Це організація терористичної розправи з робітничим класом, революційною частиною селянства та інтелігенції. Фашизм у зовнішній політиці – це шовінізм у найгрубішій формі, що культивує зоологічну ненависть до других народів».
Зрозуміло, що в такому тлумаченні фашизм може бути породженням лише капіталістичного суспільства, оскільки, при соціалізмі фінансового капіталу немає. Але в такому разі повною нісенітницею виявляються звинувачення, які використовувалися у 1948-1949 рр. в ході пропагандистської кампанії, спрямованої проти югославського лідера Й.Б. Тіто. Тут політичний термін «фашизм» і його похідні вживалися для характеристики режиму, який вважався раніше соціалістичним, і політичного лідера, який очолював югославську комуністичну партію.
Аналогічним чином політичний термін «фашизм» і його похідні використовувалися в ході інших пропагандистських кампаній, для дискредитації політичних лідерів в інших державах, які теж вважалися соціалістичними.
У результаті, політичний термін «фашизм» втратив скільки-небудь певне значення. У радянській пропаганді він залишався універсальною негативною характеристикою, яка мала на увазі не визначення, але виключно негативні асоціації.
Тобто уже з середини 1930 рр. політичний термін «фашизм» і його похідні стають універсальними негативними характеристиками, а обов’язкове застосування таких політичних термінів в якості гранично негативних характеристик, як і заборона на застосування по відношенню до якого-небудь режиму або політичних діячів визначалися виключно свавіллям радянського керівництва.
За такого «наукового» підходу, з грудня 1934 (замах на С.М.Кірова, що поклав початок «Великому Терору») політичний термін «фашизм» і його похідні вживаються і для характеристики так званих «внутрішніх ворогів», недавніх лідерів комуністичної партії і соратників В.Леніна (Г.Зінов’єва, М. Бухаріна, Л.Каменєва та інш.).
Але якщо «терористична диктатура фінансового капіталу» не є головною сутнісною ознакою фашизму, то чим, усе таки він відрізняється від інших диктатур, хоча б тієї ж диктатури пролетаріату? Вочевидь, необхідно було більш ретельно досліджувати даний феномен.
У 1936 році в московському видавництві «Соцекгіз» вийшла книга під назвою «Проти фашистського мракобісся і демагогії». У ній був даний розгорнутий аналіз ідеології фашизму. Але, незважаючи на всю демагогію, властиву подібним творінням тієї доби А. Деборін, автор головної ідеологічної статті у збірнику, не побоявся побачити в італійському фашизмі, німецькому націонал-соціалізмі і сталінському соціалізмі деякі загальні основоположні ознаки, які тоді, в 1936 році, легко було протиставити настільки ж основоположним відмінностям.
Відмінностей, власне кажучи, виявилося тільки дві: по «расовому» («єврейському») питанню і по відношенню до культури і церкви. Всі інші ознаки ідеології фашизму та офіційного радянського антифашизму збігалися.
Не дивно, що лише через 3 роки потому СРСР, який майже два десятиліття таврував німецький фашизм, як тільки міг, а себе позиціонував не інакше ніж форпостом на передньому краї боротьби з останнім, раптом «записався» у його вірні друзі, ба навіть узявся забезпечувати його ударну міць. Куди й поділася ще нещодавня ворожість до «організації терористичної розправи з робітничим класом, революційною частиною селянства та інтелігенції», до «шовінізму у найгрубішій формі, що культивує зоологічну ненависть до других народів». А що нам «зоологічна ненависть до других народів», коли ми самі культивуємо «зоологічну ненависть» до класового ворога, а ним може бути хто завгодно.
Буквально з першого дня дії пакту Молотова-Ріббентропа у Радянському Союзі розгорнулася нова політико-ідеологічна кампанія, «зміст якої був зовсім іншим, ніж попередньої, що мала антифашистську спрямованість. Тепер слід було впровадити у громадську свідомість, що СРСР і нацистська Німеччина не є супротивниками, а тому слід негайно позбавлятися від всякого роду «фобій» відносно Третього рейху, його фюрера і самих німців.
Вже 24 серпня у передовій статті газети «Правда» зазначалося, що відмінності в ідеології і політичних системах держав, які уклали цей договір, не повинні і не можуть бути перешкодою для встановлення добросусідських відносин між ними. «Дружба народів СРСР і Німеччини, загнана в глухий кут стараннями ворогів … – підкреслювалося в статті, – відтепер повинна отримати необхідні умови для свого розвитку і розквіту».
Через тиждень, виступаючи на позачерговій сесії Верховної Ради СРСР (31 серпня 1939 року), В.М. Молотов майже слово в слово повторив цю ж тезу. Він прозоро натякнув на необхідність згортання антифашистської і антинімецької пропаганди, підкресливши, що в СРСР деякі «короткозорі люди» захоплювалися «спрощеною антифашистською агітацією». Справа дійшла до того, що за різку критику фашизму «були вилучені з обігу книги лідера німецьких комуністів Е. Тельмана «Бойові промови і статті» (1935 р), С. Вишнева «Як озброювалися фашистські палії війни» (1939 г.), та ін., оскільки, нацисти і фюрер характеризувалися в них «як терористи і бандити» [3, с.137, 145].
Це в черговий раз ілюструє той факт, що уся удавана принциповість сталінського оточення, по відношенню до різних соціально-політичних явищ та політичних фігур, завжди залежала від політичної доцільності чи примх «самого». Це також ще раз підкреслює призначення усіх пошукувань сталінської політичної науки – бути інструментом маніпуляції суспільної свідомості.
Однак, як правило, саме життя розвіює штучні міфи і розставляє все по своїм місцям. 22 червня 1941 року недавні союзники – СРСР і Третій Рейх зійшлися у смертельному двобої, який тривав майже 4 роки. За цей час населенню СРСР довелося пізнати не з брошур Агітпропу і лекцій міжнародних оглядачів, чим є практичне втілення гітлерівських ідей націонал-соціалізму. Після цієї війни її учасники і свідки назавжди засвоїли, що таке фашизм. Але це було не книжне розуміння: для людей не було суть важливим чи фашизм є таки владою фінансового капіталу, чи є він організацією терористичної розправи з робітничим класом, а чи ще чимось. Натомість людство прекрасно засвоїло низку символів з якими асоціюється фашизм: погроми, депортації, концтабори, газові камери, крематорії – втілення жаху, смерті і відчаю.
Радянські ідеологи вміло скористалися з цієї колективної пам’яті, у якій фашизм поставав дійсно вселенським злом, символом апокаліптичної трагедії під назвою «брунатна ніч». Базуючись на цьому народному розумінні фашизму і відкоригувавши довоєнну історію так, щоб з неї випали або затерлись невигідні рядки, абзаци, а то й цілі сторінки, вони створили міф фашизму, як закономірного результату розвитку капіталізму, страшніше за який уже ніщо не може бути.
Хоча якщо вдуматись, що з того, що приніс фашизм на окуповані радянські землі, їх жителі не бачили раніше? Концтаборів? Вони були, ще й на півтора десятиріччя раніше ніж у Німеччині; масовий терор, позасудові органи розправи, масові репресії, органи держбезпеки, як інструмент тотального контролю і знищення непокірних, депортації? Усе це мало місце в СРСР. Не було дискримінації за расовою ознакою? Так не було. Але була за класовою і національною. Треба віддати належне «професійності» радянської пропаганди: вона так надійно промила мізки пересічним громадянам, що вони десятиріччями проклинали фашизм і страшенно гордилися, що саме вони врятували весь світ від цього зла, не особливо переймаючись тим, що відбувалося у їх власній країні.
Тим самим пояснюється і нездатність угледіти ознаки фашизму в практиці соціалістичного будівництва. А для цього не потрібно було особливих старань, достатньо було погортати радянські енциклопедичні видання. Так у «Короткому філософському словнику», виданому 1954 р. за редакцією М. Розенталя і П. Юдіна, до знайомого вже визначення фашизму як «найбільш реакційної, відкрито терористичної форми диктатури фінансового капіталу, встановлюваної імперіалістичною буржуазією з метою придушення робітничого класу і всіх прогресивних елементів суспільства, як засобу збереження капіталізму» та характеристики його ідеології як «самого шаленого мракобісся, проповіді людиноненависницької, розбійницької «філософії» і «моралі», було надане розуміння його практики як «знищення всіх, навіть елементарних, демократичних свобод усередині країни, розгром робітничих та інших прогресивних організацій, встановлення відкритого терористичного режиму, за допомогою якого підтримується влада буржуазії» [4, с.621].
Якщо, у даній характеристиці змінити «владу буржуазії» на «комуністичний режим», то ця характеристика може бути цілком прикладена до практики соціалістичного будівництва в СРСР. Не менш відверто подібним до характеристики радянської дійсності було і визначення фашизму, дане у праці болгарського філософа і політика, майбутнього першого, обраного демократичним шляхом Президента Республіки Болгарія, Желю Желева «Фашизм», виданій 1982 р. Особливостями фашизму, за Ж. Желєвим, є: 1) ліквідація багатопартійності і встановлення однопартійного режиму, зрощування партії й держави; 2) ліквідація громадянського суспільства і повне підпорядкування всіх громадських організацій правлячій партії; 3) масовий терор, зокрема із застосуванням концентраційних таборів; 4) контроль за економікою, частковий або повний; 5) тотальний контроль за культурою і духовним життям. Подібність з принципами організації комуністичної системи була настільки разючою, що за три тижні після видання книгу було заборонено й вилучено з книжкових крамниць.
Отже, як бачимо, навіть у середовищі науковців-комуністів, які мали у своїх пошуках керуватися виключно принципами партійності і класовості, за найменших умов об’єктивного аналізу соціально-політичних явищ, ставало зрозуміло, що фашизм і комуністичний режим – явища однопорядкові. Та і як могло бути інакше, якщо в основі італійського фашизму, нацизму у Німеччині, більшовизму в СРСР, як би вони не розрізнялися за ідеологічними засадами і лозунгами, лежить одна й та сама тоталітарна модель управління суспільством.
Вище було зазначено, що у політологічній науці поняття «тоталітаризму» було використано ще у 1920 роках для характеристики фашистського режиму Муссоліні в Італії, але згодом воно поширилось на позначення нацистського режиму Третього Рейху та радянського сталінізму, оскільки, їх подібність була надто помітною. Зрозуміло, що такі порівняння були не до смаку керівництву та ідеологам країни, над якою «засяяла Зоря Свободи», держави «справжньої» демократії», жителі якої є найщасливішими у світі. Ось тут і став у нагоді термін або, скоріше образ «фашизму», який можна було прикласти до будь чого, маючи на увазі щось дуже погане і який не містив прямих натяків на зв’язок з тим, що відбувалося в СРСР.
Зазначимо, що майже до самого краху радянської системи її ідеологи докладали максимальних зусиль, щоб протистояти спробам привести фашизм і більшовизм до одного спільного тоталітарного знаменника. У розпал Перебудови, вимушена, зрештою, примиритися з існуванням тоталітаризму як такого, комуністична пропаганда визнала можливим застосування цього терміна тільки до правих буржуазних режимів, ставлячи знак рівності між фашизмом і тоталітаризмом, але називаючи наклепом оцінку радянської системи як тоталітарної.
Радянська ідеологічна машина скористалася «фашизмом», цим образом вселенського зла наче «ціллю-обманкою», якщо вжити військово-технічний термін. Таку ціль-обманку застосовують в авіації, ракетній техніці, на підводних човнах тощо. Головне її призначення – у разі небезпеки відволікти на себе ворожий снаряд і тим самим захистити основний об’єкт. Так і образ фашизму, трансльований засобами радянської пропаганди став тим жупелом, «опудалом жаху», на яке переводили увагу радянського народу, щоб відволікти її від злочинів власного режиму.
І тому, аналізуючи події, які відбуваються на південному Сході України, мусимо констатувати не лише той факт, що методи Агітпропу знову в дії, але і те, що даний конфлікт не є конфліктом імперської Росії і проєвропейської України. Це – зіткнення двох взаємовиключних ідеологій: однієї тоталітарної, яка постулює примат цілого над одиничним, індивідуальним, окремим, держави над особою та іншою, яка базується на загальнолюдських цінностях, цінностях демократичного суспільства та захисті гідності і прав особистості, громадянина. І, якщо вірити в прогрес людського суспільства, Воїни Світла ніколи не дозволять запанувати пітьмі тоталітарної ночі.

Посилання
1. Чернявский Г. Фашизм: Научная категория или политическое ругательство? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vestnik.com/issues/2002/1016/win/cherniavsky.htm-
2. Емельянов Ю. В. Заметки о Бухарине : Революция. История. Личность. – М. : Мол. гвардия, 1989. — 320 с.
3. Невежин В. А. «Если завтра в поход…». – М.: Яуза, Эксмо, 2007. – 320 с. – (Великая Отечественная: Неизвестная война).
4. Краткий философским словарь / Под редакцией М. Розенталя и П. Юдина / (Издание четвёртое, дополненное и исправленное) М.: Государственное издательство политической литературы, 1954.– 704 с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Результати Всеукраїнського конкурсу серед підлітків «Краще літературне оповідання» 2013-2014 років дивіться тут->
Час для читання ще є (Розумні думки розумних людей)