Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
31 серпня — 3 вересня шукайте нас в Українському домі!
kn vyst
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Беріть участь!

Визначення гібридної війни та світова практика.

Сьогодні немало експертів у розмовах та публікаціях на тему гібридної війни припускаються хибних тлумачень означаючи терміном «гібридний» власне класичні військові дії, що провадяться у комплесі з невійськовими методами. Спробуємо чіткіше окреслити це поняття
За деякими твердженнями у сучасній війні дії невійськового характеру спрямовані на досягнення традиційно військових цілей перевищують військову компоненту приблизно в чотири рази. Можна сперечатися щодо точності наведеної пропорції та ж зростання ваги невійськових методів у досягненні військових цілей сьогодні незаперечне. Зумовлене воно кількома чинниками, а зокрема:
1. Розвитком інформаційних технологій: нарощенням електронних баз даних, стрімким зростанням швидкостей та об’ємів передачі інформації, виникненням ефективних транснаціональних каналів передачі інформації, технічною можливістю доступу до її електронних джерел приватним особам практично у будь-якому куточку земної кулі (в ролі як передавача, так і приймача), можливостями адресного спрямування електронної інформації (таргетингу) через світову [інтернет]мережу.
2. Діяльністю різного роду міжнародних установ, що спрямована на розвиток політичного, економічного та культурного співробітництва у світовому масштабі або ж на регіональному рівні та базується на глобальних міжнародних домовленостях, досягнутих у період після Другої світової війни.
3. Розвитком технологій так званої «народної дипломатії» через міжнародні культурні, навчальні, туристичні, оздоровчі програми, волонтерські рухи тощо.
4. Посиленням локальних та світових міграційних процесів (трудова міграція, біженці, переселенці тощо).
5. Глобалізаційними процесами у світовій економіці та торгівлі, так само як і розвитком (відповідно) транснаціональних корупційних та відверто кримінальних зв’язків.
6. Посиленням міжнародних фінансових операцій, зокрема у формі міжнародних інвестицій, кредитів, грантів, пожертв тощо.
7. Активізацією транснаціональної діяльності релігійних організацій з проникненням у молодіжне середовище, зокрема через благодійні фонди та волонтерський рух.

Проте не забуваймо, що забезпечення військових дій супутніми дипломатичними діями, інформаційно-психологічними операціями, створенням агентурних мереж, фінансуванням внутрішньої опозиції та партизансько-повстанських рухів, послабленням чи посиленням економічних зв’язків з суб’єктами господарювання на території супротивника, терористичними акціями чи диверсійними операціями, шантажем та захопленням заручників, а також елементарне застосування військових хитрощів не є винаходом ХХ століття і було відоме ще у давні часи. Не вписується у поняття гібридної війни і широко застосовувана протягом того ж таки ХХ століття у протистоянні СРСР-США та задіювана обома сторонами технологія повалення незговірливих урядів у третіх країнах через оперативне здійснення перевороту при підтримці виділених військових спеціалістів та засекречених загонів спецпризначення: (1) домовленість з опозицією у визначеній країні – (2) надання таємної підтримки для здійснення перевороту – (3) звернення «нового уряду» до «господарів» за військовою допомогою – (4) відкрите або не особливо прикрите введення військ або надання ефективного летального озброєння.
Зате до технологій гібридної війни можна сміливо відносити дії Московського царства у часи Великого Князівства Литовського, що змусили перейти під руку Москви деякі удільні князівства Сіверщини. На ті часи Москва утримувала постійну армію, на противагу Князівству Литовському, що збирало велике військо тільки в разі потреби. Регулярні частини московського війська здійснювали короткі турбуючі рейди та наскоки та територію малих князівств підвладних Литві. Малі князі не могли захистити свої територію від таких нападів, а на той час, коли центральна влада країни-об’єкта агресії змогла б відреагувати, задіяні у наскоках московські підрозділи вже знаходилися на своїй території. Існуючі на той час міжнародні норми (власне як і теперішні) не передбачали військових дій щодо сусідніх країн без наявних вагомих причин та оголошення війни, отже, у Литви не лишалося підстав формувати загони для військової кампанії, в тому числі і через дріб’язковість збитків для великої території та слабкість управління. В такій ситуації малим князям не було іншої змоги убезпечити власні «господарства» від розорення інакше як шляхом зміни свого суверена.
У наведеному прикладі наочно бачимо такі ознаки як:
1. Відверте нехтування стороною-агресором норм міжнародного права, міжнародної етики та елементарної порядності.
2. Уникання стороною-агресором дипломатичної та правової відповідальності.
3. Провокування стороною-агресором самого об’єкта агресії на відкриті військові дії з подальшим перекладенням на нього відповідальності за військовий конфлікт.
4. Досягнення стороною-агресором конкретних військових цілей у вигляді приєднання чужих територій.
5. Використання для загарбання чужих територій формально невійськового шляху та створення ефекту «добровільного приєднання» з застосуванням в реальності військової сили.
У конфлікті РФ-Україна 2014-2016 рр. бачимо ті самі методи та прийоми поведінки з боку Москви (відповідно до наведених вище пунктів):
1. Нехтування міжнародними домовленостями та ігнорування власних попередніх гарантій наданих Україні щодо її територіальної цілісності.
2. Дії за принципом «це не ми», «нас там немає».
3. Обстріл українських територій реактивною артилерією з території РФ («це не ми, в разі відповіді з української сторони, вийде, що саме Україна розпочала агресивні дії»); випадки з прольотами російських вертольотів над українською територією з таким розрахунком, щоб у разі обстрілу українськими засобами ППО вертоліт виявився збитим саме над російською територією («українці – агресори»).
4. Намагання приєднати окупований Крим до РФ на законодавчому та адміністративному рівні.
5. Проведення контрольованого озброєними загонами «народного референдуму за приєднання Криму до Російської Федерації», як спроба подати загарбання територій у вигляді «вільного народного волевиявлення».

Отже, важливими елементами, що вирізняють гібридну війну є (1) небажання агресора відкрито заявити про свою участь у конфлікті; (2) застосування технологій провокування «жертви» на початок активної військової фази конфлікту з власної ініціативи або створення видимості такої її ініціативи за допомогою дипломатичного тиску на треті сторони та широке залучення ЗМІ до процесу поширення дезінформації; (3) орієнтація агресора на досягнення військових цілей у вигляді приєднання чужих територій, заволодіння чужими ресурсами, цілковите знищення країни-об’єкта агресії тощо; (4) провокації внутрішнього характеру на території країни-об’єкта-агресії у вигляді диверсій та протестів, активне нав’язування теми «громадянської війни».
За практичним словником Наталі Яцко «PR та маніпуляції в інформаційній війні» визначення гібридної війни виглядає так: « змішування класичного типу війни з використанням нерегулярних військових формувань; держава, що веде таку війну реалізує угоду з недержавними виконавцями – бойовиками, групами місцевого населення, організаціями, при цьому зв’язок з цими виконавцями повністю заперечується. Гібридна війна характеризується розмиванням обрисів військового конфлікту та використанням невійськових методів тиску на супротивника, найперше через політичний, економічний та гуманітарний елементи; окрема увага надається інформаційному протиборству, що визначається як наскрізна діяльність на всіх етапах конфлікту.

Гібридна війна РФ в Україні перебіг, причини та поточні наслідки.

За тим самим словником Наталі Яцко «російська агресія проти України, що 2014 року вилилася у військове протистояння, має всі ознаки гібридної війни і додатково відзначається такими ознаками як (1) використання підрозділів спеціального призначення; (2) залученням до конфлікту кримінальних елементів; (3) підтримка внутрішньої опозиції в Україні; (4) потужний інформаційний вплив спрямований (а) на населення власної країни – РФ, (б) на населення країни-суперника – Україна, (в) на світову громадськість – міжнародний рівень; (5) вплив на життєдіяльність суспільства країни-суперника».
Пам’ятаючи, що Російська Федерація, як і її попередники (СРСР та царська Росія) послідовно провадили політику, спрямовану на нейтралізацію України як суверенної держави аж до цілковитої її інтеграції в «державу російську» означимо тут тільки основні напрямки спрямованих проти України організаційно-інформаційних заходів здійснюваних послідовно протягом століть:
1. Знищення української мови, витіснення її з практичного ужитку, зокрема на адміністративному, правовому, освітньому та науковому рівні.
2. Відповідно активне впровадження на українських територіях російської мови.
3. Формування на території України потужних груп підтримки ідеї «руского міра», знищення української ідентичності, вкорінення у свідомості українців тези «ми всі – росіяни».
4. Витіснення національних традицій та зовнішніх ознак у площину історичного минулого на противагу «сучасному російському».
5. Створення потужного мовного фільтру – вся інформація про світ подавалася українцям через російську мову, що відповідно допускало та й досі допускає, виправлення, викривлення а подекуди й відверту дезінформацію через переклад іншомовних джерел на «общепонятний».
6. Вимивання національної української еліти в усіх сферах та заміна її російською (за народженням та самоідентифікацією).
7. Інфільтрація етнічних росіян та громадян Росії в адміністративні органи на українських територіях, зокрема на керівні посади або в рангах заступників, приниження української ідентичності як такої, стимулювання українців активно переходити в зону «руского міра». Відповідне переведення (переселення) етнічних українців на російські чи інші неукраїнські території в тому числі з відчутним кар’єрним зростанням (в Москву) або на заробітки.
8. Активна росифікація урбанізованих зон. Формування стереотипу: україномовний – село, російськомовний – місто.
9. Формування між Росією та Україною єдиного інтегрованого економічного простору.
10. Росифікація ЗМІ та зросійщення літературного процесу.
11. Нав’язування українцям російських символів.

З моменту проголошення Україною 1991 року незалежності, Російська Федерація практично не припиняла війну проти України у вигляді війни інформаційної (системна росифікація друкованих видань, активне впровадження російської мови московського зразка та російських ідей на українських телеканалах, спекулювання гаслами про «Велику спільну перемогу у Вітчизняній війні», консервування радянської символіки та топонімів російського зразка тощо); війни адміністративної, що велася зокрема завдяки широкій мережі агентури КДБ-ФСБ у вигляді висунення на ключові ролі в країні прибічників Кремля та просуванні проросійських політичних партій; економічної та енергетичної (активні інвестиції в Україну, придбання росіянами ключових підприємств, російський вплив на ринку нафтопродуктів, газовий шантаж тощо). З розвитком інтернет-мережі у РФ з’явилися нові можливості впливу на громадян України і в першу чергу через соціальні мережі, новинні сайти та банерну рекламу.
З огляду на довготривалу, масштабну та системну роботу зі знищення української ідентичності, імовірно, на початок відкритого збройного конфлікту в 2014 році Кремль переоцінив власні можливості не взявши до уваги достатньо високу здатність українського суспільства до самоорганізації та достатньо високий рівень якщо не національної самосвідомості, то національної гордості та прагнення до свободи і справедливості (ключові складові української національної ідеї, яку деякі «науковці» не бажають помічати). Висока здатність суспільства до організації спротиву ворожому вторгненню виявилася сюрпризом і для багатьох політиків та політичних експертів. Так чи інакше, але те, що росіянам легко вдалося на Кримському півострові на Донбасі спрацювало тільки на початковому етапі, хоча організація агресії відзначається продуманістю, комплексністю та глибиною задуму. Розрахунок російського керівництва очевидно засновувався на таких речах як:
1. Очікувана Кремлем готовність українців легко прийняти російське громадянство.
2. Традиційна протестність українського електорату та перманентно критичне ставлення українського суспільства до чинної влади.
3. Значна російськомовність населення України (принаймні це значно полегшило Кремлю впровадження в українське суспільство диверсантів-гастролерів).
4. Потужна мережа проросіських агентів впливу, особливо серед політиків, чиновників, військових, правоохлоронних органів та спецслужб.
5. Дезорієнтація українського суспільства, зниження рівня духовних цінностей, висока корумпованість суспільства на всіх рівнях.
6. Слабкість державного апарату, відсутність на початок конфлікту боєздатного війська, дискредитовані правоохоронні органи.

Припускаємо, що причинами збройної агресії в комплексі є:
1. Традиційний потяг Кремля до світового панування чи принаймні утримання вагомої ролі у світовій політиці та економіці. Патолочіне прагнення конкурувати зі США.
2. Втрата контролю над Україною (Україна з точки зору східного сусіда може бути незалежною тільки формально, коли вона залишається практично у неоколоніальному форматі і не може здійснювати ні власної міжнародної політики ні приймати важливі економічні рішення; Україна – багате джерело ресурсів і вигідна геополітична позиція, в тому числі зі зручним виходом до Чорного моря).
3. Конкретні комерційні інтереси (контракти та схеми), що будуть втрачені в разі переорієнтування економіки України в бік європейського співробітництва.
4. Послідовне продовження дій на територіальне поширення свого впливу відповідно до широкого статегічного плану завоювання Європи (чи принаймні хоча б упокорення територій колишнього СРСР).
5. Страх перед експансією Китаю на російські території та можливими відцентровими процесами у російських регіонах.
6. Бажання відволікти власний народ на зовнішні конфлікти задля внутрішнього спокою і водночас знищити у горнилі військовогой конфлікту особливо войовниче налаштовану та слабо керовану частину російського суспільства.

Так чи інакше, але послідовна політика РФ на продовження глобального протистояння зі світом та активний пошук нових-старих агентів впливу проросійської орієнтації, зокрема серед європейських правих, націоналістичних партій не згортається і з огляду на очікувані вибори у кількох країнах-лідерах (США, Німеччина, Франція) можна очікувати нових спроб Кремля здобути військові перемоги, або принаймні надійно закріпити за собою Крим. Тим часом інформаційна війна проти України не припиняється і активно здійснюється у таких напрямках як:
1. Активна підтримка проросійського (російськомовного) формату українських ЗМІ.
2. Впливи на внутрішній політичний процес – створення нових політичних партій-клонів приховано-проросійського зразка.
3. Дискредитація української влади та української держави як такої.
4. Активна робота російської дипломатії та спецслужб по дискредитації України в тому числі з використанням (залученням) свої агентів впливу в самій Україні.
5. Підтримка в Україні корупційних схем. Системне надання притулку злочинцям високого рангу, проти яких порушуються справи про розкрадання державних коштів. Вуалювання російських компаній в Україні та маскування цих компаній англомовними назвами.
7. Спроби зберегти позиції в культурному та літературному процесі в Україні. Наполегливе впровадження тези, що Київ має стати центром оновленої Росії «без Путіна» і т.п. Суть зводиться до того, щоб «втримати» українців у полі російської ментальності на основі давнього міфу про «спільність історії», «три братні народи» тощо. З точки зору Москви (в тому числі «прогресивної опозиції») можна роками говорити про переміщення столиці РФ до Києва, аби українці втішали свої амбіції, але ж не відмовлялися від російської мови.

Тим часом агресивні дії Кремля дивовижним чином відродили в Україні націєтворчий процес, стимулювали виникнення мережі активних волонтерських організацій, які сьогодні контролюють та доповнюють роботу державних органів; а також підняли престиж української державної символіки, активізували процеси українізації, декомунізації та деколонізації, змусили українське суспільство підвищити планку духовних цінностей, коли поряд з питаннями матеріального забезпечення все частіше згадуються такі цінності як дружба, колективізм, родина, сімейне щастя, життя і здоров’я.

Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Результати Всеукраїнського конкурсу серед підлітків «Краще літературне оповідання» 2013-2014 років дивіться тут->
Час для читання ще є (Розумні думки розумних людей)