Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Беріть участь!

В російсько-українському протистоянні мовне питання завжди було чи не найголовнішим полем інформаційних боїв. Москва надавала цьому аспекту умовно двосторонніх стосунків особливого значення, тоді як офіційний Київ традиційно нехтував мовною безпекою, вважаючи питання розкреслення кордонів та розподілу коштів і повноважень важливішими.
Досі складається враження, що високі державні мужі та менше чиновництво прогортують не читаючи ті сторінки історії, які несуть інформацію про чисельні заборони української мови, видозміни українського правопису убік наближення української мови до російської, знищення чи приховування московськими архівами історичних документів, що свідчать на користь глибоких літературних традицій та розмаїтості мовних жанрів української, створення нашій мові образу (іміджу) другорядної, «мужицької» ба навіть уперте прищеплення їй хактеристик, що мають перетворити носія української на мізантропа, нелюда («фашиста») і взагалі людину , яка називатися людиною не має права. Хоча саме прийом негативізації образу української мови активно використовується обридливо-настирливими «сусідами» в цілях заперечення права українців на власну державу та окремішнє від «матушки-Росії» існування. На ці «потреби» витрачаються величезні кошти та залучаються неймовірні людські ресурси, з цією «meta-ru» (варіант: задля цієї «mechta-ru») створюються спеціалізовані відомства та організації, будуються фінансові схеми, застосовується неймовірна кількість маніпулятивних технологій від найвитонченіших до найгрубіших та найодіозніших.

Однією з таких комплексних технолологій глобального характеру, стало наполегливо-жорстке впровадження російської мови в усі сфери життя упокорених хитрими політичними викрутасами та періодичними кривавими розправами народів на тлі прямої заборони інших мов у межах московсько-кремлівського адміністративного впливу. Міф про «велику та могутню російську мову» на рівні підсвідомості мав довершити небажання «громадян Великої Росії» поважати інші мови світу, а отже і їхніх носіїв, громадян інших держав.
Зрозуміло, що такий стан речей закріплювався активною роботою з перекладу російською мовою всього, що могло сприяти підтриманню її «величі». Тексти, які б могли посіяти з цього приводу хоч якісь сумніви, або ігнорувалися або опрацьовувалися до «прийнятної форми», аж до включення вигідних для кремлівської влади тлумачень чи вигаданих кремлівською владою «фактів». Ця техніка «мовного фільтру» надавала прекрасні можливості масово формувати «громадян російського світу» навіть серед представників не російських народів, тим більше серед етнічних білорусів та українців, яким додатково нав’язувався міф про «три братні народи», що в свою чергу на тому ж таки підсвідомому рівні мав формувати у білорусів та українців переконання про те, що наші мови не є самодостатніми, що вони не мають власної історії, а являють собою лише перекручені варіанти «великої російської».
Заборона навіть думати про активний розвиток функціональності української закладалася у безліч мовних штампів на кшталт «хіба можна перекладати українською Пушкіна», «хіба можна перекладати українською Шекспіра». При цьому «носій штампу» часто-густо навіть не задумується, що не знаючи англійської чи французької він цитує та оцінює не твори Шекспіра чи Беранже, а російськомовні тексти – результат хай би і якісної роботи, але ж російського перекладача і про літературний стиль авторів з огляду на незнання мови оригіналу має досить непевне уявлення.
Приписування російській мові лексичних одиниць, фразеологічних висловів, оригінальних мовних засобів та цілих літературних творів (історія з трансформацією твору Френка Баума «Чарівник країни ОЗ» у «Чарівник смарагдового міста» Олександра Волкова скоріше норма ніж виключення) мало формувати на підконтрольних територіях стале уявлення про те, що «росіяни попереду всієї планети». Поняття «іноземні країни», «іноземні мови» за задумом «кремлівських менеджерів» мало формувати відчуття окремішності та протистояння між «російським світом» та «всім іноземним» — і розрахунок був вірним, адже звичка користуватися у побуті певною мовою змінюється важче ніж переконання у «істинності» тих чи інших ідей. Людина «присаджена» на мову просто не може легко перейти на іншу, отже за будь-яких умов вона тривалий час лишатиметься вразливою для політичних маніпуляцій на мовній основі. Саме цей фактор значною мірою сприяв успішності російських військових операцій у Криму та на Донбасі на початку 2014 року. Тоді «російськомовність» була відкрито проголошена Кремлем підставою для військових вторгнень за принципом «Росія там, де живуть люди, які розмовляють російською». Те, що ця характеристика не може трактуватися як стала і переконлива (мову щоденного спілкування щвидко чи не дуже, але таки завжди можна змінити) авторів ідеї аж ніяк не засмучує. За їхнім задумом саме оригінальна логіка такого твердження має стати головним засобом пригнічення та подальшого знищення опонентів. Одночасно з інтервенцією в Україну Москва активізувала власні групи впливу у Франції, які висунули вимоги щодо визнання російської мови офіційною і на цій території. Тоді ж наче за дією чарівної палички виникли збурення на хвилі сепаратизму в Іспанії, Бельгії та Британії. Не вийшло? Що ж, 2015-го року почалося масове вторгнення арабських біженців у Європу, що загрожує розмити не тільки європейські мови та національні культури, але й основи здорового глузду. Кара за непослух?

Таким чином кремлівські мужі (справжні мужики!) продовжують уперту боротьбу «Російської держави» за визнання її супердержавою з виключними правами, такою собі ліцензією на порушення усіх можливих норм та законів. Щоправда бачення власної величі затуманюється комплексом неповноцінності що яскраво виявляється у хворобливій конкуренції зі Сполученими Штатами відомого континенту. Принципова різниця між цими світовими центрами впливу в тому, що один здійснює глобалізаційні процеси у своїх інтересах через новітні технології, розвиток науки та спорту, фінансові схеми та просування власних торгових брендів з відвертим демонструванням військової сили, а другий намагається збудувати власні глобалізаційні схеми на ідеях тоталітаризму з застосуванням підкупів, залякуванням світу своєю «військовою потугою» та системним порушенням міжнародних домовленостей. Американські «успіхи» оцінюються рівнем курсу долара, кількістю відкритих по світу нових «макдональдсів» та обсягами продажу кока-коли, а російські кількістю привласнених її політичними лідерами та їх близьким оточенням мільйонів, а також викуплених по світу земельних ділянок, маєтків та засобів масової інформації.
Спільні риси обох глобалізаційних центрів від яких намагаються більш-менш осібно триматися (1) країни Західної Європи, (2) Китай, (3) країни Близького Сходу та (4) країни Латинської Америки, полягають у мовній експансії, щоправда і тут спостерігаємо певну різницю підходів. Якщо англійська мова завойовує світ природним чином, унаслідок вже здійсненої експансії військової (на ранніх етапах розвитку сучасної світової спільноти), економічної, фінансової, політичної, культурної, науково-технічної, чому сприяє ще й наявність мовної вісі «США — Велика Британія», то Кремль, самотній у власних лінгвістичних турботах, намагається вирішити питання рівноваги в першу чергу через нав’язливе поширення у світі російської мови, як ознаки власної значущості. Звідки й бажання замінити світову літературу російськомовними текстами та впровадити російську мову як офіційну на всіх рівнях міжнародних стосунків. Через традиційну російську закомплексованість на власній меншовартості, це супроводжується агресивним неприйняттям інших мов, зокрема мов тих народів, які «московити» мріють бачити у межах їхнього «російського світу». Межі цього «російського світу» (в народі – «русский мир») визначаються кордонами квазі-союзних (залежних) територій та межами поширення російської мови, а через неї й ідей російської окремішності, вищості незгрішимості. Такий необхідний для єднання нез’єднуваного образ зовнішнього ворога виявляється у традиційному протиставленні «ми – всі вони», де «ми» за задумом «кремлівських мудреців» означає російськомовні, отже прихильні до російського слова маси. Залишається наповнити це російське слово потрібним змістом, щоб уважні до нього слухачі автоматично почали виконувати потрібні московським маніпуляторам програми.
З цією метою протистояння «ми – всі вони» в результаті складної системи по суті своїй примітивних маніпуляцій примушує до бачення світу у двох площинах: «російська (рідна) мова – іноземні (чужі) мови». Мови підібраних Москвою під себе територій до цього протистояння не включаються, а заносяться до категорії «своїх, але незначущих мов», які можна просто ігнорувати і вважати «несправжніми» — адже за їхніми носіями немає політичної сили яка б примусила Кремль з нею рахуватися. До прикладу: у Радянській Україні 60-х років ХХ сторіччя шкільний підручник з української називався «Українська мова», а з російської «Родная речь». Таким чином бачимо два рівні кремлівської «війни за російську мову»:
(1) на внутріімперському рівні (на підконтрольних територіях) – «рідна (російська) мова – інша (національна) мова;
(2) на зовнішньому рівні, у стосунках з державами непідконтрольними – «російська – іноземні».
Відповідно російська (московська) експансія здійснюється у два основних етапи:
І. Боротьба за російську мову – метою є перетворити російську мову на потужну зброю, інструмент донесення потрібних ідей та зомбування потенційно схильних до цього первинноросійськомовних чи зросійщених у ході мовної війни мас.
ІІ. Боротьба за території чи політичний та економічний вплив за допомогою російської мови (російськомовних груп населення і інших країнах, технологічно запрограмованих на певні, потрібні Кремлю, дії).
Саме тому московським очільникам украй важливо поширювати присутність російської мови у світі будь-якими способами: еміграційні потоки, вивчення російської у зарубіжних культурних центрах та навчальних закладах, поширення російської через міжнародне співробітництво та комерційні проекти – наявність значної кількості російськомовних фахівців на інших територіях, присутність російськомовних ЗМІ, російських військових частин, просування у світі російськомовної літератури.
До слова, російську мову у світі почали вивчати тільки після другої світової війни. Наступна хвиля інтересу до неї виникла після польоту Юрія Гагаріна. Тому, якщо сьогодні говорити про якість перемоги РФ в інформаційній війні, то це лише спонукання Європи та США збільшити кількість російськомовних пропагандистських (контр-пропагандистських) теле- та радіопрограм, що мають бути спрямовані на просвітлення населення теперішньої московської держави. Насправді саме така діяльність гратиме на руку Кремлю, оскільки його опоненти поширять вивчення російської мови та збільшать кількість фахівців з російської мови у цілому світі власним коштом, отже не бажаючи того посилять масове проникнення прокремлівських ідей (а відповідно до «путінської» концепції захисту російськомовних і підстав для вторгнення) на власні території.

З огляду на своє географічне розташування Україна не тільки вимушена активно діяти у світовому просторі, але й має прекрасні можливості стати одним з провідних гравців у міжнародній політиці. Тут бачиться раціональним і потрібним звернути увагу на широкий спектр світових мов та розвиток власної національної перекладацької школи у найрізноманітніших мовних напрямках. Наявність потужного корпусу перекладачів, здатних забезпечити підтримання різносторонніх прямих міжнародних стосунків та активне навчання іноземних мов фахівців різноманітних галузей, наявність власних літературних перекладів різножанрової літератури з різних мов світу дозволить Україні швидко полишити зону інформаційної залежності Кремля, а стимулювання процесу вивчення української мови громадянами інших країн надасть додаткові можливості розвитку та зростання впливу на міжнародній арені.
іноземні мови чи мови світу?

Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Результати Всеукраїнського конкурсу серед підлітків «Краще літературне оповідання» 2013-2014 років дивіться тут->
Час для читання ще є (Розумні думки розумних людей)