Не в обкладинці книги справа, а в тім, що криється в рядку…
Для пошуку на сторінці використовуйте комбінацію клавіш Ctrl+F
Беріть участь!

14 жовтня Україна відзначала День захисника України, а також День УПА. Без боротьби й самопожертви воїнів УПА «російський світ» поглинув би Україну значно раніше, тож сучасним українським героям, можливо, не було б чого захищати. Та на державному рівні й у ЗМІ про УПА якось призабули — мабуть, щоб не «розпалювати ворожнечу». Згідно з жовтневим дослідженням групи «Рейтинг», 41% опитаних підтримує ідею визнати ОУН-УПА учасниками боротьби за державну незалежність України, а 38% — не підтримують. Традиційно, проти визнання ОУН-УПА — старі, бідні, малоосвічені та російськомовні.
OUN UPA
Зі старими зрозуміло — вони довше перебували під впливом радянської пропаганди, як то кажуть, люди радянської закалки, чи то пак гарту. З малоосвіченими також усе ясно — темні люде. І до бідних нема питань — адже бідними є насамперед ті самі старі й малоосвічені. Але чому російськомовні?
Деякі високопосадовці постійно переконують українське суспільство, що «не важно, на каком языке любить родину». То чому ж «любители родины на русском» не бажають визнати героїв України героями? Як видно з результатів опитування, більше половини російськомовних (58%) виступають проти визнання ОУН-УПА. Прихильників визнання серед них у 2,6 раза менше, ніж серед україномовних. То може серед російськомовних у стільки ж разів більше старих, бідних та малоосвічених? Звісно, ні. Тут не можна не згадати, що згідно з проведеним у лютому опитуванням КМІС, російська пропаганда впливає на російськомовних громадян України в 2,5 раза ефективніше, ніж на україномовних. Неможливо також не згадати ще одне жовтневе дослідження групи «Рейтинг», згідно з яким серед російськомових ностальгія за СРСР удвічі більша, ніж серед україномовних.
SRSR
Виходить, якщо «не важно, на каком языке», тоді й «не важно, какую родину любить»? То може все ж таки мова важлива і саме вона визначає наших героїв і вітчизну?
Вплив мови можна пояснити дуже просто.
1. Мова — це ідентифікатор належності до певної нації. Вчені-соціолінгвісти в унісон з логікою та здоровим глуздом твердять: втрата мови рано чи пізно призводить до втрати національної ідентичності й до переходу в інший етнічний стан. Люди, які в повсякденному спілкуванні перейшли на чужу мову, можуть пам’ятати рідну мову й визнавати її рідною. Такі люди часто й не здогадуються, що прирікають своїх нащадків на втрату національної ідентичності. Їхнім дітям, позбавленим родинного спілкування рідною мовою, буває значно важче її опанувати і вважати рідною. Ще важче онукам, які не чули рідної мови ні від батьків, ні від дідусів і бабусь. Рано чи пізно в нащадків виникнуть сумніви, чи належать вони до народу, з яким говорять різними мовами? Що спільного в них з народом, якщо вони геть не знають його культури — насамперед літератури, пісень, кінематографа? Не знаючи мови, вони не тільки не можуть знати культури свого народу, а й не можуть брати участі у її творенні. Чи не простіше, чи не природніше їм вважати себе належними до того народу, мовою якого вони говорять і культуру якого добре знають? Отож, не варто дивуватися, якщо вони оберуть собі інший народ, вітчизну та героїв. Що більше поколінь у родині спілкується чужою мовою, то більша ймовірність втрати національної ідентичності новими поколіннями. В усьому світі чимало нащадків іммігрантів з різних країн втратили свою національну ідентичність і набули іншої. Але в Україні, внаслідок тривалої русифікації, українці втрачали і втрачають свою ідентичність на рідній землі! Звісно, за умови патріотичного виховання в родині, можна плекати національну ідентичність і чужою мовою. Але патріотичне виховання в родинах, де не спілкуються рідною мовою, трапляється не часто. Та й виглядає таке виховання шизофренічно: виховувати патріота України російською мовою — це так само «логічно», як виховувати патріота Росії українською. У світі практично немає країн, де патріотизм громадян виховували б мовою сусіда, тим більше ворога. Винятки — деякі скалічені країни, яким сусіди штучно силоміць накинули свою мову, намагаючись таким чином асимілювати державотворчі нації цих країн.
На жаль, чимало зрусифікованих українців, які втратили рідну мову, але ще не втратили національної ідентичності, чомусь наївно сподіваються, що їхнім дітям буде легше повернутися до рідної української мови, ніж їм самим. Вони очікують, що колись в Україні буде створено відповідні умови. Але насправді кожному новому зрусифікованому поколінню українців дедалі важче перейти назад на рідну мову. Перекладати на плечі нащадків відновлення вжитку української мови — це те саме, що відмовлятися від нагального ремонту й догляду за своєю хатою, яку потім муситимуть рятувати нащадки, коли вже й капітальний ремонт не зарадить. Автор цих рядків з народження й до дорослого віку теж був переважно російськомовним — усе чекав, що колись в Україні буде створено належні умови для безпроблемного переходу на українську. Зрештою, не дочекався й перейшов на українську сам, попри всю проблемність переходу. Минули роки, а заповітних умов для української мови дотепер немає. То чого й навіщо було чекати? Й чи довго ще чекати належних умов для переходу на українську тим, хто чекає й досі? На це запитання доречно відповісти словами відомого дотепу: «Якщо просто чекати, то довго».
2. Мова — це інформаційний фільтр. Ті, хто послуговується російською, хто орієнтується на російськомовні джерела інформації — автоматично потрапляють під вплив російських сенсів, споживають, засвоюють і ретранслюють їх. Наївно сподіватися, що Україна зможе продукувати свої «правильні» сенси російською мовою й захиститися ними від ворожих російських. Адже поруч із нами країна-монстр Росія формулює левову частку російськомових сенсів — цілком імперських і антиукраїнських. Ці імперські сенси неминуче дифузують у російськомовний сегмент українського інформаційного простору та вражають його. Російськомовні українці — не захищені мовним бар’єром та дезорієнтовані. Наявність буцімто правильних «українських» російськомовних сенсів тільки збиває їх з пантелику й спонукає споживати абищо. Тому російськомовна частина українського суспільства приречена борсатися й потопати у ворожому інформаційному болоті. Єдиний шлях захисту й порятунку — перехід на українську (по спромозі) та самообмеження у споживанні російськомовного інформаційно-культурного продукту.
Звісно, чимало російськомовних громадян України є патріотами, чимало з них нині воюють за Україну — і це не винятки, а масове явище. Очевидно, що такі громадяни не ностальгують за совком і позитивно ставляться до УПА. Як колись вояки УПА воювали з більшовизмом, так і вони тепер воюють з Росією, котра прагне відновити совок. Певна річ, вони позитивно ставляться до української мови та прагнуть її зберегти — інакше не воювали б проти «російського світу», найпершою ознакою якого є безальтернативна російськомовність. Тому називати їх російськомовними патріотами, наголошуючи саме на їхній російськомовності — неправильно й маніпулятивно. Адже переважна більшість з них не є принципово російськомовними. Навпаки — багато хто з них усвідомлює, що є вимушено російськомовним і прагне повернутися до рідної мови, навчити української своїх дітей.
Якщо ж спиратися на статистику, то вона дуже промовисто свідчить, що мова спілкування сильно впливає на світогляд українців, спонукає їх обирати собі тих чи тих героїв і навіть вітчизну. На жаль, щонайменше 44% російськомовних громадян України шкодують за іншою державою — за СРСР, розпад якого і президент РФ Путін назвав «величезною катастрофою XX століття». До цих 44% свідомо чи несвідомо належать і ті, хто прагне законсервувати штучну російськомовність частини українців, як цього вимагає Росія. Підло прикриваючись «російськомовними патріотами» в АТО, вони намагаються виправдати свою українофобію або елементарну лінь учити мову. І їм байдуже, що таким чином вони штовхають Україну в хижі обійми Кремля.
Українська влада має нарешті зрозуміти, що зволікати з державним визнанням ОУН-УПА, догоджаючи прорадянському електоратові — ганебно й надзвичайно шкідливо для України й для самої влади. Адже так влада втрачає підтримку патріотичної частини українського суспільства, а непатріотична частина завжди була й буде байдужою або ворожою до української держави і, відповідно, влади. П’ятій колоні сподобається лише така «українська» влада, яка поверне її назад у совок. Так само ганебно і вкрай шкідливо — зволікати з підтримкою української мови. Владі пора припинити заколисувати українців, буцімто #язикнєважен і #какаяразніца. Бо заснувши під цю колискову, Україна може не прокинутись.
Про деякі інші цікаві закономірності та факти, які пов’язують мову та національну безпеку, автор уже писав у своєму дослідженні «Мовна складова гібридної війни».

Сергій ОСНАЧ – громадський діяч, активіст Громадянського руху «Відсіч», член Експертної комісії з питань розповсюдження і демонстрування фільмів, співкоординатор кампанії «Бойкот російського кіно».

Пригоди Марка та Харка
Бурлескний роман.
Всі книжки про Марка та Харка в одній. Сміх та хороший настрій гарантовані
Результати Всеукраїнського конкурсу серед підлітків «Краще літературне оповідання» 2013-2014 років дивіться тут->
Час для читання ще є (Розумні думки розумних людей)